Дивачка, що закохалася в мозок. Венди Сузуки

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ водночас знайомого та дивного. А ще вона будь-яку інформацію робила особистою, казала нам, що вивчення анатомії нашого тіла дасть нам змогу зрозуміти, хто ми такі – люди. І якщо ми плануємо залишити при собі нашу анатомію разом із мозком на решту життя, то, певно, варто дізнатися, з чим маємо справу.

      Даймонд справно змішувала цікаву інформацію щодо походження якогось анатомічного терміна чи не дуже відомого факту з анатомії з істотнішими відомостями. Отже, кожен шматочок отримуваної від неї інформації здавався значущим і легко запам’ятовувався.

      Наприклад, вона нас питала:

      – Слово «uterus»[6] латинською означає «істерія». Ви з цим згодні?

      Або:

      – Ви знаєте, який орган нашого тіла є найбільшим? Шкіра! Піклуйтеся про неї!

      Або:

      – Якою дивовижно цікавою є психологія волосся та зачісок! Можна було б створити на цю тему цілий курс!

      Кожним своїм зауваженням та кожною лекцією вона надавала анатомії особистісного характеру та робила її жвавішою. Пам’ятаю, як у середині семестру, упродовж якого я відвідувала курс «Макроскопічна анатомія людини», одного вечора опинилася на концерті танцювальної трупи Алвіна Ейлі[7], що вперше виступала в Целербах-Холі в Берклі. Тоді я вперше дивилася їхній відомий номер «Одкровення» – і була зачарована танцем… а також (оскільки ми саме вивчали суглоби та м’язи нижніх кінцівок) спромоглася оцінити всі їхні рухи з цілком іншого, анатомічного погляду. Наразі для мене найкращим зразком краси людського тіла стали форми та рухи, які я бачила на сцені.

      Професорка Даймонд уселяла в нас справжнє натхнення. Було очевидно, що вона ставиться з любов’ю та дуже цінить усе, чого навчає нас, і щиро бажає прищепити нам таку саму любов та інтерес до всього того шмату інформації, яким ділилася з нами. Вона не лише любила свій предмет, але й глибоко поважала нас – своїх студентів, і завжди охоче відповідала на запитання. Також, просто щоб краще познайомитися хоча б з деякими зі ста п’ятдесяти студентів свого курсу, вона час від часу витягала з капелюха навмання обрані папірці з іменами двох із нас і запрошувала «переможців» на ланч, щоб мати змогу поспілкуватися. Коли я відвідувала її курс, професорка запрошувала всіх студентів приходити будь-якого дня вранці на тенісний корт, що в північній частині кампуса, і зіграти з нею в теніс. Звучить казково, як для ботанічки-тенісистки із Саннівейла, еге ж? Мушу визнати: я дозволила своїй сором’язливості перемогти мене і жодного разу за всі роки, проведені в Берклі, так і не наважилася зіграти з професоркою в теніс. Відтоді й дотепер це один із найбільших приводів для жалю в моєму списку справ, які треба-було-зробити-за-роки-навчання.

      Уже тоді мені частково почала передаватися педагогічна майстерність Даймонд. Пам’ятаю одну практичну роботу: перед нами в різних місцях було розкладено безліч органів; ми повинні були СКАЧАТЬ