Адвокат диявола. Эндрю Найдерман

Чтение книги онлайн.

      – Ви це можете. Якщо так вважає містер Мільтон, то можете, – кивнув Пол. Кевін мало не розсміявся, почувши, як завзято він висловлює свою віру, але зрозумів, що Пол Сколфілд говорить абсолютно серйозно.

      Сколфілд відчинив двері, і Кевін увійшов у свій потенційний новий кабінет.

      За останні три роки він безліч разів сидів, відкинувшись на спинку крісла, у своєму кабінеті-комірчині в «Бойл, Карлтон і Сесслер» і уявляв, як воно – бути знаменитим нью-йоркським адвокатом із плюшевим кабінетом, де з вікна відкривається гарний краєвид.

      Тепер перед ним стояв Г-подібний стіл із м’яким шкіряним кріслом, м’яка шкіряна канапа та ще одне шкіряне крісло перед столом. Килим там був такий самий плюшевий, як і у вестибюлі, а фіранки – яскраво-бежеві. Стіни були вкриті панелями зі світлого дерева гікорі, що надавали приміщенню свіжого, чистого вигляду.

      – Здається, тут усе новісіньке.

      – Містер Мільтон переробив кабінет. Сподіваюся, вам подобається.

      – Подобається? Та я в захваті, – відповів Кевін.

      Пол кивнув. Кевінові здавався розкішним весь кабінет, від витонченої позолоченої телефонної системи до набору з ручки та олівця зі щирого золота. Там були навіть срібні фоторамки, що чекали на його фотографії, а спеціальні рамки на стінах чекали на Кевінові дипломи та відзнаки, і було їх саме стільки, скільки і в його кабінеті в Блайсдейлі. Який збіг, подумав він. Добре знамення.

      Кевін підійшов до вікон за столом. Як і сказав Пол, з них відкривався приголомшливий вид на місто.

      – І як? – запитав Пол.

      – Прекрасно! – Він перейшов до вбиральні, де поглянув на блискуче нове устаткування, кахельну підлогу та стіни. Була навіть душова кабінка. – Хоч одразу переїжджай.

      Кевін оглянув книжки в шафі, що затуляла більшу частину лівої стіни.

      – Мені не треба нічого сюди завозити.

      Він засміявся та ще раз оглянув свій кабінет.

      – Це… неймовірно.

      – Містер Мільтон буде радий знати, що ви задоволені його творінням, Кевіне. – Пол глянув на свій годинник. – Нам час із ним зустрітися.

      – Звісно. – Коли вони пішли на вихід, Кевін зупинився, озирнувся й хитнув головою. – Саме про такий кабінет я мріяв. Можна подумати, ніби… – він повернувся до усміхненого Пола Сколфілда, – ніби він зазирнув у мої мрії.