Арканум. Юрий Винничук

Чтение книги онлайн.

      Історія страченої чернички

      1

      Оповідь наша починається з третього дня подорожі Мадея з Аркануму в Салагір. Темна ніч прихопила його в дорозі і змусила шукати нічлігу під мурами зруйнованого монастиря.

      Мадей стриножив коня та, вибравши собі місцинку серед густої трави, ліг на спочинок. Сюркіт коників, далеке кумкання жаб і запах лугових квітів хутко навіяли дрімоту. Вже було й сновидіння перші з’явилися, аж тут неясний шурхіт насторожив його і сон сполохано чкурнув. Мадей, звівшись на лікті, прислухався. Шурхіт розтанув, а натомість потекли чарівлива мелодія сопілки.

      – Гей, хто там?! – гукнув у темряву.

      – Це я, – відповів приємний жіночий голосок.

      – Хто ти і що там робиш?! Покажись мені!

      – Не можу. На біду мені відтяли голову, і я ніяк не можу з’явитися перед вами в такому непривабливому вигляді. Я нещасна черниця страчена салагірцями.

      – Я все ж таки хочу, щоб ти з’явилася!

      – Ну що ж, воля ваша, – покірно відмовив голос, і з широкої щілини в кам’яній стіні з’явилося оголене жіноче тіло. Місяць світив так ясно, що Мадей не міг не помітити вроди відтятої голови, яку черничка тримала під пахвою. Довге світле волосся стелилося до землі.

      – За що ж тебе стратили? – запитав Мадей.

      – За розпусту, – скромно відповіла черничка.

      – Ну, це й не дивно, маючи таке тіло, – погодився Мадей. – Це… це ти грала на сопілці?

      – Я. А ти вмієш грати?

      – Трошки.

      – Заграй мені, будь ласка. Я так люблю слухати.

      Голос чернички був такий сумний, очі її дивилися на Мадея з такою довірою, що страх, який уже почав було вити гніздо в його душі поволі, мов нехотячи, розправив жовті крила і відлинув. Мадей узяв з її рук сопілку, але очі його, жагою виблискуючи, жадібно блукали цим запаморочливим тілом і на диво своє він зовсім не сприймав цю жінку як неживу істоту. Відклав сопілку й мовив сухим голосом:

      – Слухай, я тебе зшию. Я тебе зшию так, що й не буде помітно.

      Не чекаючи на її згоду, витяг з кишені навощену дратву та заходився снувати циганською голкою по горлу чернички. А це в нього виходило дуже вправно, бо колись він був шевцем – шив чоботи війську. Згодом, коли став гінцем, у вільні години продовжував вишивати і завше возив із собою набір голок, ниток та різноманітних дратв. Було, що він пришивав крила птахам, хвости котам, а деревам обламані блискавицею гілки.

      Раптом помітив, що дратви зостався вже невеличкий кусник, а голова пришита лише спереду.

      – Леле! СКАЧАТЬ