Іменем сонця. Юрій Сорока

Чтение книги онлайн.

      – Сюди не можна.

      – Чому?

      – А біс тебе знає, хто ти такий! У нас тут такі страхи відбуваються… Не пущу!

      Семен зітхнув.

      – Послухай, добродію, – терпляче сказав він. – За парканом люди каштеляна щойно розігнали натовп невдоволених владою. Ти, судячи з усього, з їх числа?

      – До біса вашу владу! – рішуче сказав чолов’яга. – Ми самі себе захищатимемо! На вас надії немає!

      – Захищайтесь самі, мені немає до цього діла. Але зараз я зайду у ці двері й виконуватиму свою роботу. А ви зайдете за мною і будете відповідати на мої запитання. Відбулось убивство, тож не до жартів.

      Чолов’яга засопів і, підтверджуючи свою рішучість, видобув з-під поли самопала. З закріпленого на курку шматка мотузки угору вилась тоненька цівка диму.

      – Не пущу! – сказав категорично. – Іди, вашмость, від гріха! А то стрелю, їй-бо стрелю! – тремтячою рукою він звів курок з тліючим ґнітом.

      Паливода посміхнувся у вуса. Після того, що довелось бачити у будинку, настрій був далеко не благодушний. Він навіть зробив над собою зусилля, щоб не скалічити нахабу без зайвих розмов.

      – Опусти самопал, дурню, – сказав майже ласкаво.

      – Не пущу, йди геть! – не здавався сторож. – Стрелю!

      – Справді?

      Усе що відбулось далі, чолов’яга у дверях одразу не зрозумів. Помітив лишень, що замок його самопала відламався й упав на підлогу. Натомість шабля шляхтича незрозумілим чином перемістилась з піхов при боці у руку останнього.

      – Але… так не можна! – прошепотів чолов’яга.

      – Чому? – Паливода закинув зброю у піхви. – Стріляй.

      До сторожа лише тепер почало доходити, на яку небезпеку він наразив себе власною необачною поведінкою. Шляхтичу варто лише доповісти, що на нього було вчинено збройний напад. Цього цілком вистачить для суду. Адже особа будь-кого з нобілітету Речі Посполитої є недоторканною. Результатом подібної сутички зазвичай був смертний вирок для нахаби з простого народу, який смів погрожувати зброєю людині з шляхетними привілеями.

      – Не губи, ясний пане! – забубонів він. – Все розповім! Налякані ми… Не знаємо, кого боятись.

      – От і добре, – Паливода вказав на двері будинку для слуг. – Проходьте, добродії. Розмова буде довгою.

      Розділ VI

      Коваль склав інструменти на полицю, довго й ретельно вимивав свої мозолисті руки, після чого витер їх рушником і оглянув закіптюжене приміщення кузні. Тут, серед гарячого вогню й дзвінкого металу, от уже два десятки літ він проводив переважну більшість свого часу. І ніколи не жалкував про обрану професію. Крихітне віконце, на стіні кілька полиць з різноманітними кліщами, гаками й молотками. Посередині велика дубова колода, на якій закріплено ковадло. Поряд кувалда з відполірованим до тьмяного блиску руків’ям. В кутку горнило з міхами, у якому коваль розігрівав крицю перед тим, як взятись за її перетворення. СКАЧАТЬ