Сон тіні. Наталена Королева

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ от! Вона нічого не розуміє! І взагалі з тобою не можна говорити поважно.

      – Ну, не ображайся. Ліпше скажи, в чому справа. Та не сип! – стримала грекиня танцюристку. – Афра щойно їх нагодувала. Ну, розповідай, – додала ще раз і нахилилась, щоб виловити з басейну потонулу амфору.

      Ізі тим часом вже накладала дерев’яного вугілля до переносної жарівні й розповідала:

      – Ти знаєш, Геленіон, як мені огидно на оргіях, коли вони підходять до кінця. Такі брудні обличчя гостей – аж страшно. Немов мертві – з того боку, що повернений до вранішнього світла. А друга половина, хоч і жива, але теж ніби змагається зі смертю. В перерві, коли ми, хореї, виходимо між гостей, до мене почав чіплятись череватий римський сенатор. Обличчя – аж синє, розпухле, а в’язи такі червоні, як просіл у різницькій крамниці. Добре, що вінок сповз йому на потилицю, бо я вже не знала, куди діватись. Як тут до мене озвався молодий ефеб, також римлянин. Ах, Геленіон! – зітхнула Ізі. – Якби ти його бачила!.

      – Гарний?

      – Нема слів. Мені аж язик одерев’янів.

      – Що ж він тобі казав?

      – Запитав: хто я.

      – Та що ж: не пізнав, що ти хорея з балету? А ти йому?

      – Я сказала, що я – Ізі з Мареотісу.

      – Мала б ще додати: за Місячною брамою. За Каналом. Бо ж він римлянин. Що ж він може знати в Александрії? Ну, й досада з цією амфорою. Ніяк не можу вхопити.

      – Стривай. Звідси її не впіймаєш.

      Ізі вмить скинула з себе туніку, розв’язала сандалії і стрибнула в басейн.

      – Маєш. Це добре: буде мені замість відпочинку. Мені так хочеться спати! А все нема коли!

      – Тож розповідай про свого Ероса, – цікавилась грекиня. – Про що питався ще?

      – Питався, з ким я живу, чи маю батьків, родину. Я сказала, що я самітна, сирота. Як Селене в небі.

      Але Ізі не додала, що той красень відповів їй: – «Я теж самітний, як місяць…»

      А Ізі спитала:

      – Тому ти такий зажурений, сумний?

      Може, було й нечемно таке казати? Але ж, мабуть, ні. Бо той ефеб відповів відразу, без незадоволення:

      – А ти це зауважила? – Й додав: – Хіба ж такому метеликові, як ти, самітність видається тяжкою?

      – Нарікати марно, – спустила Ізі свої довгі вії й задивилась на медальку, що її юнак мав на шиї. А потім додала тихо: – Треба приймати своє життя таким, як дають його боги.

      А він на те:

      – Говориш, як віщунка Сибілла. Хто тебе навчив цьому?

      – Сибілли ніхто не навчав! – кинула Ізі вже на бігу, бо треба було знов «до кола».

      Ізі роздмухала жарівню, поставила варитись ранішній кулешик, сіла на кам’яній лаві біля Гелене, обхопила руками коліна й розповідала знову:

      – Коли я, вертаючись додому, добігла до надбережжя, ніби розжеврювалось. Прокидались морські птахи й різкими покликами вітали день. На рожево тремтячий нашерх моря виплив човен. Вітрило – як ніжне рожеве крило. А біля того крила – СКАЧАТЬ