Звичай бiлої людини = The White Man's Way. Джек Лондон
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Звичай бiлої людини = The White Man's Way - Джек Лондон страница 10

СКАЧАТЬ Чоловік випростався на весь зріст і з якомога рішучішим виглядом міцно схопив ніж і втупив погляд у ведмедя. Звір незграбно ступив уперед, став дибки і грізно заревів. Якби чоловік почав тікати, ведмідь погнався б за ним; але чоловік не тікав. Страх надав йому сміливості. Він також заричав – люто, відчайдушно, як дикий звір, і це був голос страху, що споріднений із життям і сплітається з його найглибшим корінням.

      Ведмідь одступив убік із грізним ревінням, наляканий цією дивною істотою, що стояла прямо і не боялася його. Та чоловік не рухався. Він стояв заціпенівши, поки минула небезпека, а потім затремтів і без сил кинувся на мокрий мох.

      Потім він опанував себе і рушив далі, охоплений новим страхом. Це не був страх голодної смерті, – тепер його жахала думка, що він загине раптово, перш ніж голод заглушить у ньому останній порив жаги до життя. Навколо були вовки. То тут, то там із далини пустелі долинало їхнє виття, так відчутно сповнюючи повітря загрозою, що він підводив руки у мимовільній спробі відкинути цю загрозу геть од себе, наче то була хитка стіна намету, напнута вітром.

      А вовки знову й знову, по двоє і по троє, перебігали йому стежку. Та вони трималися на відстані. Їх було не надто багато, і до того ж вони звикли полювати карибу, які не опираються; а це чудне створіння, що ходить на двох ногах, мабуть, уміло дряпатись і кусатись.

      Пізно ввечері він побачив кістки, розкидані там, де вовки розірвали здобич. Цей кістяк іще годину тому був оленятком, що прудко бігало і мукало, сповнене життя. Він дивився на кістки, дощенту обгризені, гладенькі й рожеві, бо життя ще жевріло в їхніх клітинах. Може, ще до кінця дня й від нього лишиться те саме! Адже таке воно, життя, хіба ні? Марнотна, непевна річ. Тільки життя завдає болю. Смерть не болісна. Вмерти – значить заснути. Це забуття, спочинок. Чому ж він не згоден померти?

      Та міркував він недовго. Ще мить – і він зіщулившись сидів на моху, тримав у роті кістку і висотував із неї рештки життя, які ще надавали їй рожевого кольору. Солодкий м’ясний присмак, ледь чутний, майже невловимий, як спогад, розлютив його. Він уп’явся в кістку і почав гризти. Часом ламалася кістка, часом його зуби. Потім він став розбивати кістки каменем і, розтовкши на місиво, ковтав. Поспішаючи, він часом влучав собі по пальцях – і все ж таки знаходив час дивуватися, чому не відчуває болю від ударів.

      Потяглися страшні дні дощу й снігу. Він уже не усвідомлював, коли зупиняється на нічліг і коли рушає в путь знову. Він ішов і вдень, і вночі. Відпочивав там, де впаде, і плентався далі, коли згасле життя в ньому спалахувало і розгоралося трохи яскравіше. Він уже не боровся, як людина. Це життя в ньому, не бажаючи вмирати, вело його вперед. Він більше не страждав. Його нерви наче заніміли, застигли, а свідомість була у полоні диких видінь і солодких снів.

      Але весь час він смоктав і жував роздроблені кістки оленяти, рештки яких підібрав і взяв із собою. Він більше не перетинав пагорби й вододіли, а просто несвідомо йшов за течією великого СКАЧАТЬ