Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер

Чтение книги онлайн.

      – Містер Олден, – почав Мейсон з незвичайною для нього серйозністю та лагідністю. – У вас є дочка на ім’я Берта або, може, Альберта? Я не зовсім точно знаю її ім’я.

      – Роберта, – поправив Тайтус Олден, внутрішньо здригнувшись від передчуття чогось недоброго.

      І Мейсон, побоюючись, що потім цей чоловік буде не в силах розповісти йому до ладу все, що він хотів знати, квапливо спитав:

      – До речі, ви не знаєте часом тут молодого чоловіка на ім’я Кліфорд Голден?

      – Скільки я пам’ятаю, ніколи не чув про такого, – повільно відповів Тайтус.

      – Або Карл Грехем?

      – Ні, сер. Не пригадаю чоловіка з таким ім’ям.

      – Так я і думав, – вигукнув Мейсон, звертаючись не так до Тайтуса, як до самого себе, і заговорив далі строго і владно: – А до речі, де тепер ваша дочка?

      – Тепер у Лікурзі. Вона там працює. А чому ви питаєте? Хіба вона зробила що-небудь погане… або просила вас про що-небудь?

      Він криво, із зусиллям усміхнувся, але в його сіро-блакитних очах відбилося збентеження і тривожне запитання.

      – Одну хвилину, містер Олден, – провадив далі Мейсон лагідно, але водночас рішуче. – Зараз я вам усе поясню. Але спочатку я повинен поставити вам два-три запитання. – І він подивився на Тайтуса серйозно і співчутливо. – Коли ви востаннє бачили вашу дочку ?

      – Та от вона виїхала звідси в минулий вівторок уранці, їй треба було повертатись у Лікург. Вона там працює на фабриці комірців і сорочок Гріфітса. Але…

      – Ще хвилину, – твердо повторив прокурор, – я зараз усе поясню. Напевне, вона приїздила додому на кінець тижня? Так?

      – Вона приїздила у відпустку і прожила у нас приблизно з місяць, – повільно і докладно пояснював Тайтус. – Вона не зовсім добре себе почувала і приїхала додому, щоб трохи відпочити. Та коли виїздила, вона була зовсім здорова. Я сподіваюсь, містер Мейсон, ви не хочете сказати, що з нею сталось щось недобре? – Із здивованим виглядом він підніс свою довгу засмаглу руку до підборіддя. – Якби мені могло отаке спасти на думку… – Він розгублено провів рукою по рідкому сивому волоссю.

      – А ви не мали від неї звісток з того часу, як вона виїхала? – спокійно говорив Мейсон з твердим наміром добути якнайбільше відомостей, перш ніж завдати тяжкого удару. – Вона не повідомляла, що поїде не в Лікург, а ще куди-небудь?

      – Ні, сер, ми нічого не одержували. Але скажіть, з нею не сталось ніякої біди? Може, вона зробила що-небудь таке… Та ні, цього не може бути! Але ви так питаєте… Ви так говорите…

      Він злегка тремтів і несвідомо торкався рукою до тонких блідих губ. Але прокурор, не відповідаючи, вийняв з кишені лист Роберти до матері і, показуючи старому тільки напис на конверті, спитав:

      – Це почерк вашої дочки?

      – Так, сер, це її почерк, – відповів Тайтус трохи голосніше. – Але в чому ж справа, пане прокурор? Чому цей лист потрапив СКАЧАТЬ