Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ життя, які можуть взивати-ся грубими егоїстами, бо всі ті жалісливі – дурні, бо не мають вони розуміння життя, змісту його не вміють збагнути!.. Блаженні лиш сильні та горді та вміючі красно, граційно споживати життя!

      Нехай панує серед вас, людей, краса в орлинім праві!.. Вчітесь, люди, жити в орлів і станете надлюдинами!..

      Покиньте дрібнії ідеї, як-от слабих визволення з ярма їх слабості!.. Лишіть і станьте, як орли!..

      А я?.. Я ладен копнути ногою все слабе, нікчемне, убоге, що попросить у мене шага. Еге!.. копнути ногою, плюнути в вічі слізливі…»

      Так палко сам з собою розмовляв палкий мисленник.

      Раптом перед натхненними очима палкого мисленника став чоловік убого одягнений у сніжно-білий хітон, із терновим вінком на голові. Він стояв нерухомо супроти нього на скелі, низько опустивши голову й лице з глибокою, повною стради, любові й покори думою в безодніх очах та докірливо, разом же й тихо-лагідно дивився на мисленника. Йому по високому, білому, умережаному терновими колючками чолі, надертому ними, текли буйні краплини ясно-червоної крові, кривавлячи високее чоло, засихаючи на ньому й навіть спадаючи на білий хітон… А він усе мовчав, усе дивився широким, безкраїм поглядом на палкого мисленника…

      «Де б се міг узятися тут сей раб пошарпаний? Відкіля він, сей єврейський раб, і кого се він мені нагадує?» – гадав, здивовано дивлячись на нього, мисленник і нарешті спитав:

      – Хто ти?.. Чого ти тут?..

      – Чом же ти мене, єврейського вбогого раба, що може попрохати в тебе шага, чому не копнеш ногою, як казав?..

      Мисленник суворо й разом здивовано поглянув на чоловіка в хітоні: його слова й дратували, й дивували його.

      – Хто ти?.. – скрикнув мисленник нетерпляче.

      – Невже ти мене не впізнав?.. – тихо-лагідно обізвався чоловік у хітоні.

      Мисленник пильно подивився на нього, протер очі, ще раз поглянув на нього і раптом зблід:

      – Ти – привид!.. Адже се галюцинація?..

      Чоловік у хітоні мовчав, лише спокійно дивився на нього.

      – Ти кажеш, – раптом почав він, – що я галюцинація; значить – ти хворий?..

      – Ні, я не хворий… Ні, ні!

      – Хто ж ти?.. – спитав його чоловік у хітоні.

      – Я?.. Я – мисленник, я чоловік, що зрозумів зміст та красу справжнього життя, тим я надлюдина!.. – гордовито відповів той. – Але хто ти?.. – замислено вагаючись, голосно гадав мисленник. – Невже ти – Христос?.. Ха, ха, ха! – раптом розкотисто зареготався мисленник зневажливо. – Тепер я впізнаю се змарнілеє, схудле, пошарпане лице доброхіть самокатуючого!.. Ха, ха, ха!.. Ти мені смішний, – не вгавав нервово і палко реготатись мисленник.

      А чоловік у хітоні лагідно й тихо-замислено, співжаліючо-ніжним, усепрощаю-чим поглядом голубив розходившогося мисленника.

      – Еге! Я – Христос, той син чоловічий, якого ти, надлюдина, як сам про себе кажеш, не зрозумів єси… Я той, Кого СКАЧАТЬ