Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

      Краса її ще більше розцвіла, а притулена до неї дитинка придавала їй ще більше чарів, як пупляшок цвіту рожі.

      Шепіт подиву і обожання її краси були для неї сонцем життя, й вона цвіла своєю прегарною красою, а чудовий пупляшок був немов мініятюрною відбиткою тої краси…

      Щось порушилось в повітрі. Шепотіння подиву і оболоння здавалось шемранням ручая. Шуміло хвилею, гуло потужною піснею сердець. Але чутливі її листки відчували, що той гамір подиву, хоч і такий близький, не належав уже неподільно до неї…

      Зітхнула глибоко!

      Раз, коли ледве що кинуло ясним блиском дня, задрижав один листочок її пишної корони й грубою краплею роси упав на землю.

      Пупляшок всміхався солодко, купався в кришталевім блиску роси, обвивався золотими нитками сонця і вслухався в протяглий шум, що зростав щораз голосніше, сильно, потужно.

      Чудова рожа схиляла щораз нижче пишну голову, і вслухалась в отой шум, а збілілі її листки щораз сильніше дрижали, відривалися і опадали… поволі… рясно… боляче…

      ХМАРНИЦЯ

      Сонце горіло на розпаленій мертвій блакиті. Із самого ранку воно вже розпалало, а чим більше ішло до полудня, тим більше розпікалося і горіло палючим золотим вогнем. Парнота та спека заливала усі кути землі: блакить, як розпечена у гуті шкля-на баня, вкривала з усіх боків землю і придушувала тяжке, розпалене, непорушне повітря.

      Збіжє, мов золоте море, завмерло у тихім хвильованю, червоні маки у тяжкій задумі поспускали головки, а сині блавати дивилися тихо і лячно широко створеною зіницею.

      Гори вкривалися мраками, як би ховалися перед чимсь страшним, що висить у повітрі.

      Сонне, заросле осетом озеро тихо мліло і розслабало. Ластівкам опадали крила, а крикливим чайкам завмирав голос у гортанках.

      На розлогих ланах блідли китиці конюшини, щурили головки і прислухувалися чомусь; щось довкола заливало пустошем і якоюсь тривожною мертвотою. Змучений парнотою чоловік обтирає рукавом піт із чола і несміло зазирає на сонце, товар на пасовищі непокоїться і розбігався.

      Сонце жарить, пече, горить. Земля розсікається з шпар, тріскає в колеса і звізди, трава жовкне, в’яне, а через обвисле листє дерев пекуче сонце кидає блискучі гарячі плями.

      Аж ось від заходу стала підноситися велика чорна зловіща голова.

      Легка непевна блискавка мигнула стрілою. Знов тихо І парно, лише чорна голова росте, більшає і сунеся вгору. Усе порухалося.

      Дуже теплий вітер подув сильно, морщив на плесах оду, хапав скошене сіно, обривав листє, ніс порохом і дрібним рінєм.

      Стемнілося.

      Густі хмари затягнули цілий небосклін і закрили сонце. Десь як би здалека доходив відгомон сильних громів, а лискавки щораз частійше дерли чорні шматки хмар.

      Над горами висів у сиві і жовті пруги кадовб хмарниці, над нею висіло велике червоне сяєво.

      Гук громів зближався, червоне сяєво погасло, а натомість виринали один із-за другого сині і чорні боввани, товпилися, розбивали і крутили як би в якім пекельнім СКАЧАТЬ