Унія. Володимир Єшкілєв

Чтение книги онлайн.

      Ще три монети зникли у жмені старого, наче в тій легендарній шкіряній прірві, куди грошва сама лізе й звідки ніколи не вертається.

      – Вам, ваша мосць, дуже пощастило й то двічі. Перший раз вам пощастило, бо ви приїхали сюди з сином старого Виговського. А другий раз із тим, що зустріли таку людину як я.

      – А якби ти пояснив…

      – Весь до ваших послуг, ваша мосць. Молодий Виговський щойно призначений військовим писарем до козацького комісара Яцека Шемберга, що поїхав до Корсуня правити реєстровими і взяв з собою коронні дукати. Здоровенну скриню з дукатами, оковану двадцятьма грубими залізними смугами. Думаю, що сюди писар заїхав ненадовго. Можливо заради весілля, можливо аби вшанувати ясновельможного пана-князя, а можливо… Все можливо в цьому доброму місті, але потім він рушить до Поля. За Шембергом закріпили такий край, де золото лежить під ногами. Треба лише нахилятися і брати. Чи ясно я все пояснюю?

      – Ясніше не буває.

      – Тому вам тепер вигідно йти в шинок «Під княжою корабелою», що на Вірменському кінці. Арель вас проведе. Там нині весело. Веселіше, навіть ніж на княжому дворі. Як будете там, зрозумієте. Якщо схочете пристати до тамтешньої компанії, придивіться до такого собі Яна Демковича, фіскала. Він вже шостий день живе в удови Скибицької, і щось мені підказує, що й ви у тім домі знайдете свій інтерес.

      – І що ж тобі підказує, нехристе?

      – То мій клопіт, – всміхнувся старий. – Навіщо вам ті зайві знання, які у скорботах пливуть незліченних… Але ж ви, мосцьпане, так себе й не назвали.

      – А хіба те «щось» тобі не підказало?

      – Замовкло, кляте.

      – То, може, й не треба?

      – Я ж мушу знати, кому продав найпишніший з камзолів коронного підкоморія.

      – То ж знай, нехристе, – гордо задер підборіддя модник, – що продав його Мечиславові, сину хирлицького підстарости Маркіяна Данилевича, лицарю славного герба Рилі.