Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

Чтение книги онлайн.

      Я злегка всміхнувся.

      – Часом. Зараз я їх не бачу.

      Він пирхнув і зняв із гачка батіг, яким поганяв Альфу й Бету, коли вони лінувалися.

      – Віриш ось у це, Е’ліре? – Він називав мене Е’ліром лише тоді, коли вважав, що мені заманулося проявити особливу впертість. Він простягнув батіг, щоб я його оглянув.

      У його очах був лихий блиск. Я вирішив не спокушати долю.

      – Так.

      – Добре. – Він ударив батогом по стінці фургона, різко тріснувши. Альфа розвернула одне вухо на звук, не знаючи напевне, був він адресований їй чи ні. – Отака віра мені й потрібна. Вона називається «алар» – віра в батіг. Коли я впущу цей камінь, він попливе геть, вільний, як птах.

      Він трохи помахав батогом.

      – І ніякої дурнуватої філософії, бо інакше пошкодуєш, що взагалі зацікавився цією маленькою грою.

      Я кивнув. Очистив розум за допомогою одного з тих прийомів, які вже вивчив, і почав завзято вірити. На мені виступив піт.

      Хвилин, мабуть, за десять я кивнув іще раз.

      Бен відпустив камінь. Він упав.

      У мене почався головний біль.

      Він підняв камінь.

      – Ти віриш, що він поплив?

      – Ні! – Я надувся, потираючи скроні.

      – Добре. Він не поплив. Ніколи не обманюй себе, думаючи, ніби відчув те, чого не існує. Межа тут тонка, але симпатія – мистецтво не для слабкодухих.

      Він простягнув камінь знову.

      – Ти віриш, що він попливе?

      – Він же не поплив!

      – Байдуже. Спробуй ще. – Він потрусив каменем. – Алар – наріжний камінь симпатії. Якщо хочеш нав’язувати свою волю світові, то мусиш керувати своєю вірою.

      Я старався і старався. Я ніколи не робив нічого настільки складного. Я займався цим від обіду майже до вечора.

      Нарешті Бен зміг упустити камінь, а я зберіг тверду віру в те, що він не впаде, попри докази на користь протилежного.

      Я почув, як камінь гепнув, і поглянув на Бена.

      – Є, – спокійно промовив я, неабияк задоволений собою.

      Він зиркнув на мене краєчком ока, наче зовсім мені не вірив, але не хотів у цьому зізнаватися. Він байдужо потицяв у камінь нігтем одного пальця, а тоді знизав плечима та підняв його знову.

      – Я хочу, щоб ти повірив, що, коли я відпущу камінь, він упаде й не упаде.

      Він усміхнувся на весь рот.