Ім'я вітру. Патрик Ротфусс

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ потираючи плече тієї руки, яку скрутив констебль. – Як гадаєте, вони повернуться та приведуть із собою юрбу?

      Якусь мить я гадав, що старий говорить до мене. Потім дійшло, що насправді він звертається до своїх віслюків.

      – Я теж так не думаю, – сказав він їм. – Але мені вже доводилося помилятися. Залишімося на околиці містечка й подивімося, скільки в нас вівса. Гаразд?

      Він забрався в задню частину фургона та зліз із широким відром і майже порожнім полотняним мішком. Висипав вміст мішка у відро; результати його, судячи з усього, засмутили. Він узяв жменю собі, а тоді підсунув відро ногою до віслюків.

      – Не дивіться на мене так, – сказав він їм. – Усім доводиться туго затягувати паски. До того ж ви можете пастися. – Він погладив одного віслюка, поїдаючи свою жменю неочищеного вівса та вряди-годи зупиняючись, щоб виплюнути лушпайку.

      Це здалося мені дуже сумним: цей старий сам-самісінький на дорозі й поговорити йому ні з ким, окрім віслюків. Нам, едема ру, живеться важко, але ми принаймні мали одне одного. У цього ж чолов’яги не було нікого.

      – Ми надто далеко відійшли від цивілізації, малята. Ті, хто мене потребує, мені не довіряють, а ті, хто мені довіряє, не можуть дозволити собі мої послуги. – Старий зазирнув у свій гаманець. – У нас є півтора гроша, тож варіантів мало. Чого ми хочемо: намокнути сьогодні чи голодувати завтра? Клієнтів у нас зовсім не буде, тож, мабуть, або те, або інше.

      Я тихцем обійшов будівлю скраю та врешті-решт розгледів напис збоку фургона старого. Він був таким:

АБЕНТІ: ПЕРШОКЛАСНИЙ АРКАНІСТПисар. Лозоходець. Аптекар. ЗубодерРідкісний крам. Ельіксир від усіх хворобЗнаходжу загублене. Залатаю що завгодноНіяких гороскопів. Ніякого приворотного зілля. Ніякого лиходійства

      Абенті помітив мене, щойно я вийшов зі своєї схованки за будівлею.

      – Здоров. Можу чимось допомогти?

      – Ви неправильно написали «еліксир», – зауважив я.

      Він неначе здивувався.

      – Насправді це жарт, – пояснив він. – Я трохи броварюю.

      – А, точно. Ель, – сказав я, кивнувши. – Зрозумів. – Я дістав руку з кишені. – Можете продати мені що-небудь за гріш?

      Він неначе завис між утіхою та цікавістю.

      – Що тобі треба?

      – Мені б трохи лацилію. – За останній місяць ми з десяток разів показали «Фарієна Прекрасного», і ця п’єса забила мою юну голову інтригами й замовними вбивствами.

      – Очікуєш, що тебе хтось отруїть? – запитав він, дещо спантеличившись.

      – Та ні. Але мені здається, що, якщо нічого не зробити, поки не зрозумієш, що тобі потрібна протиотрута, шукати її потім, напевно, буде пізно.

      – Гадаю, я міг би продати тобі лацилію на один гріш, – сказав він. – Вийшла б приблизно така доза, яка потрібна людині твого розміру. Але ця штука небезпечна само собою. Вона рятує лише від деяких отрут. Випивши його не тоді, коли треба, можна нашкодити собі.

      – Ого, СКАЧАТЬ