Ніхто. Міне Ґ. Кирикканат

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      К. звик не цікавитися тим, що роблять старші за званням колеги, і терпляче чекати наказу. Але вперше в житті йому страшенно закортіло поглянути, з ким розмовляє Бос, і він пошкодував, що не присутній на переговорах.

      Як він, отой, одначе, зістарився! Як мало пороху в порохівницях, як розпадається особистість!

      Усі в Організації до смерті ненавиділи цього покидька. Утім, на думку К., у цьому крився парадокс, адже Апо9 був одним із них!

      Багато років Організація піклувалася та дбала про нього, а він – про Організацію; недаремно, коли його впіймали, то перші слова, сказані ним у літаку, в якому його везли до Туреччини, були «Я люблю свою країну! У мене й мама була туркеня!».

      За теперішнього уряду – як пропаганда, то вже пропаганда! – хлопці, які їхали його пакувати, злітали б у Ліберію шикарним президентським бортом…

      Але в тогочасних батьків-президентів та батьків-прем’єрів ніяких своїх бортів не було. Для операції позичили в одного бізнесмена приватний літак.

      А той, у літаку, був наче й не Апо, затятий бунтівник проти держави, головнокомандувач «повільної війни», яка забрала понад сорок тисяч життів, змусила мільйони людей страждати, залишити рідну домівку та обійшлася в мільярди доларів.

      Як і всі покидьки, отримавши по голові й повернувшись до рабського стану, він після спроби завоювати симпатії тим, що в нього мама була туркеня, не збавив газу й продовжував замоложувати: «Я люблю Туреччину. Я люблю турецький народ. Тільки дайте шанс – я добре прислужуся».

      К. подумав, що ці слова, що їх напівпритомно-напівнепритомно вимовляв Апо, приходячи до тями після того, як його під час захоплення приспали уколом, були найщирішим зізнанням, яке він чув у житті.

      Безшийко, якому набридло сидіти непорушно, широко позіхнув, струснув рукою, поглянув на годинник, який, дзвякнувши, перевернувся на зап’ясті:

      – Четверта вже! Вони що, ще розмовляють? Скільки ж годин нам чекати?

      Тоді підвівся й почав міряти кроками кімнату, в якій аж потіснішало від його масивного тіла.

      – Усю дупу собі відсидів…

      К. зміряв його недобрим поглядом. «Бидло, ще й нетерпеливе,– промайнуло в голові.– Що я з ним робитиму?»

      Але голос його лишався спокійним, закликав до стриманості:

      – Будемо чекати.

      Довго чекати не довелось.

      Один зі штабних, які супроводжували Боса, з’явився в дверях і кивком голови показав: «Ходімо».

      Вони підвелися й пішли за ним.

      Пройшли довгим темним коридором й потрапили до частини в’язниці з посиленою охороною, очевидно відведеної під особливого в’язня. Всередину не зайшли.

      На стінах було стільки камер, що К. зніяковів. «Навіть у кіно зі стількох ракурсів не знімають»,– подумав він.

      Конец ознакомительного фрагмента.

      Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

      Прочитайте эту книгу целиком, купив СКАЧАТЬ