Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ж віноват? Вєдь холопа-то нєт? Казака-то нєт? А?

      Дячок хитався під дужим пальцем воєводи і мовчав, він боявся й пару з рота пустити.

      – Дозвольте сказати, пане воєводо! – відкашлянувши сказав бакаляр.

      – Ну, говорі, что прідумал?

      – Ці люди не винуваті! – показав він на Семенича і Микиту.

      – Нє віновати, – заревів воєвода, кинувшись до дяка, – нє ві-новати, а кто ж віноват? Кто випустіл запорожца с холопом, ти ето знаєш?

      – Знаю, – твердо сказав бакаляр.

      Воєвода навіть одступив на крок від здивування.

      – Знаєш? Ну, говорі, кто?

      Дяк навшпиньках підійшов до воєводи, приклав долоню до рота й сказав пошепки:

      – Нечиста сила!

      Воєвода безнадійно махнув рукою.

      – Ну, замолол пономарь!

      – Це вже вірно, – сказав упевнено дяк, – там, де запорожці, там і шукай нечистого. Всі вони характерники… той Павло Глек характерник, я знаю…

      – Карахтєрнік? Какой карахтєрнік?

      – Ето он хочєт сказать, боярін, что запорожец вродє как знахарь алі колдун, – встряв у розмову піддячий, який вже сам бачив, що тут щось не так і що ледве чи винні у цьому ділі Семенич та Микита.

      – Колдун, хочєш, сказать, запорожец?

      – Еге, колдун… Характерник, значить…

      – Да ти то почьом знаєш?

      – Знаю, пане воєводо, я бачив, як він перекидався у старого сліпця.

      – Оборотєнь, значіт, – пояснив воєводі піддячий.

      Воєвода взяв правою рукою свою довгу бороду й поклав собі в рот. Пожувавши трохи, випустив її з рота й сказав:

      – Ну, там оборотєнь алі нєт, а бєглєцов сискать надобно. Как там, пошлі с обиском стрєльци?

      – Пошлі, – відповів піддячий.

      Воєвода відпустив бакаляра, баб та шинкаря з музиками.

      – А етіх молодцов, – показав він на Семенича та Микиту, – посадіть на сьезжую, да смотреть в оба, чтоби і еті не убьоглі!

      Семенич і Микита повалилися в ноги воєводі:

      – Смілуйся, боярін! Ні сном, ні духом нє вєдаєм, как ушлі ока-янниє… Пожалєй холопішек твоіх!

      – В сьезжую! – сказав воєвода.

      – Воля твоя, конєчно, боярін, – заступився за дячка та Микиту піддячий, – только, пожалуй, і нє віновати оні: Сємьонича я много лєт знаю, чєловєк он чєстний да і Нікіта, хоть і пьяніца, а на такоє дєло нє пойдьот.

      – Что ж, значіт, холопа і казака в самом дєлє нєчістая сіла ви-пустіла?

      – А кто єго знаєт, боярін. Больно уж чісто сдєлано, нє чєло-вєчєскіх рук ето дєло.

      – Н-да, чісто… Вєдь і на колодках замкі отпєрти?

      – Отпєрти, – відповів піддячий, – а ключі от колодок возлє запєртих двєрєй как вісєлі, так і вісят.

      – В кандалах, звачіт, ушлі? Что ж ім нєчістий нє помог снять кандали?

      – Я на кандали завсєгда крєстноє знамєніє кладу, как воров за-ковиваю!

      Микита брехав, але СКАЧАТЬ