Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.

      – Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?

      Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.

      – Говорі, смєрд, ти випустіл казака?

      В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.

      – Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.

      – Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?

      – Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.

      – Ну, а двері он запєр?

      – А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.

      Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.

      – А водку піл?

      – А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.

      – Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!

      – Воля твоя, боярін. А я нєповінний, потому как замок целий.

      У воєводи лишилося таке вражіння від допиту Микити, що той дійсно невинуватий. «Так, кто же тогда? – злісно думав воєвода, – Сємьонич?» Він знову узявся за дячка.

      – А ти, рано лі ушол?

      – Рано. Відно єщьо било.

      – Так… А ключі куда дєл?

      – Да нікуда нє дєл. Прі мнє оні всєгда.

      – А в кабакє долго лі бил? Із кабака куда пошол?

      – Нікуда нє ходіл. Домой прямо і пошол.

      Дячок не пам’ятав, коли і як він дібрався додому, але якщо він опинився вдома, то значить – з шинку дійсно пішов додому.

      Воєвода знову загасав по Приказу.

      – Стрєшньов прішол… – сказав піддячий.

      – А Прозоров гдє?

      – Пьяний єщьо, боярин. Не добуділіся. Почітай, бочку води на нєго вилілі, а всьо нє бєрєт.

      Видно було, що Стрєшньов був з великого похмілля. Він не глядів перед себе, коли, уклонившись, став перед грізні очі воєводи.

      – Хороші – глянувши на Стрєшньова, сказав воєвода. – А єщьо син боярскій! Как смєрд, по кабакам шатаєшся! Іш, у тєбя лік разнєс-ло, ровно пчьоли тєбя покусалі!

      – С горя, боярін, напілся.

      – С какого такого горя?

      Очі Стрєшньова блиснули диким гнівом.

      – Обідно, больно, боярін, что помєр Дмітрій. Удавіл би того хохла своімі рукамі! Пусті мєня допросіть єго, боярін! Я із нєго, что угодно витяну!

      – Опоздал, Ваня! Улєтєла птічка! Убьог казак!

      – Как убьог? Да кто ж єго випустіл?

      – А вот пойді, узнай, кто єго випустил. Ти скажи. Рано лі прішол в кабак Семьонич-то?

      – Да как тєбє сказать, боярін… Свєтло єщьо било.

      – Что он говоріл?..

      – Говоріл, что только что із сьезжей.

      – А СКАЧАТЬ