Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт

Чтение книги онлайн.

      Ось тоді Обед і став паплюжити всіх і проклинати на чому світ стоїть за те, мовляв, що вірили в свого християнського Бога, та щось не дуже він їм допоміг за це. А потім узявся розповідати їм про інших людей, котрі молилися іншим богам, а за те отримували все, що душі було миле. І ще сказав: якщо знайдеться гурт кремезних хлопців, котрі погодяться піти за ним, то він спробує зробити так, аби знову з’явилися і золото, і риба. Звісно, вони плавали з ним на «Королеві Суматри», бачили ті острови і тому петрали, про що мова. Спочатку їм не дуже хотілося зустрічатися з тими істотами, про яких вони стільки чули. Але оскільки самі вони нічого до пуття не знали, то поступово стали вірити Обеду та питати його, що треба зробити, щоб усе стало, як і раніше, щоб їхня віра принесла їм те, чого прагнули.

      У цьому місці дідуган зовсім стих, став щось майже беззвучно бурмотіти собі під ніс і впав у стан напруженої та явно боязкої задуми. Час від часу він тривожно поглядав собі через плече, а іноді спрямовував нервовий погляд у бік чорного рифу, що маячив віддалік. Я спробував було заговорити з ним, але той нічого не відповів, і я збагнув, що треба дозволити йому допити пляшку.

      Як не дивно, мене страшенно зацікавили всі ці божевільні небилиці, оскільки, як мені здавалося, вони віддзеркалювали вульгаризовані алегорії, що ґрунтувалися на всіх життєвих перипетіях Інсмута, а в подальшому, прикрашені багатою уявою, підкріплювалися уривками зі старовинних леґенд. Звісно, я й на секунду не допускав думки про те, що його розповідь мала під собою якесь реальне підґрунтя. І все ж варто було визнати, що ця розповідь була наповнена цілком непідробним жахом, бодай із тієї простої причини, що в ній згадувалися дивні ювелірні прикраси, настільки явно схожі на зловісну тіару, яку я бачив у Ньюберіпорті. Можливо, ці коштовності справді привозили з якогось далекого й усамітненого острова, й аж ніяк не можна було виключати, що автором усіх цих диких подробиць був не мій пияк, а сам покійний капітан Обед.

      Я простягнув Зедокові пляшку, і він видудлив її до останньої краплі. Мені було дивно спостерігати, що алкоголь, схоже, анітрохи не хапав старого, оскільки в його голосі зовсім не відчувалося характерних для закоренілих п’яниць глухих, хрипких ноток. Він облизав горлечко пляшки і сховав її до кишені, після чого став кивати і щось ледь чутно нашіптувати собі під ніс. Я схилився ближче до нього, намагаючись упіймати хоч слово, і мені здалося, що під густими пожовклими вусами промайнуло щось подібне до сардонічної посмішки. Він і справді щось казав, і мені вдалося якось розчути все, що він бурмотів:

      – Бідний Метт… він завжди був проти цього… намагався перетягнути хлопців на свій бік, а потім у розмовах із пастором… все було даремно… спочатку вони прогнали з міста протестантського священика, а потім і методистського. З того часу я жодного разу не бачив нашого несамовитого Бебкока, котрий заправляв парафіянами-баптистами. О, Господи, ще дочекаються вони гніву твого! СКАЧАТЬ