Бомбардир. Кирило Круторогов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ або персональна сторінка можуть багато про що розповісти.

      – Годі, мужики, команди вже на полі!..

      Матч видався так собі – хоча нічого особливого й не очікувалося. Динамівці буквально вигризли мінімальну перемогу над дебютантами ліги. Ті довго сперечалися з арбітром, і на цьому все скінчилося. Без бійок, пенальті й вилучень. Як рядовий день на оптовому ринку.

      Післяматчеву прес-конференцію я вирішив проігнорувати. Нудотні скарги головних тренерів – те ще видовище, нічого нового в них немає. Тим більше що я поспішав. О п’ятій почнеться матч «Манчестер Юнайтед» – «Вест Хем». Такі трансляції я ніколи не пропускаю. І намагаюся дивитися не вдома, не в редакції, а в колі київських фанів «Червоних дияволів» за келихом пива.

      Ці люди, як і фани «Динамо», набагато молодші за мене. Зазвичай ми збираємося в одному з пабів на Майдані. Там я можу дозволити собі забути про вік, професію і просто стежити за грою, дістаючи чисте задоволення.

      Завалившись до закладу, я, одначе, не виявив там жодного знайомого обличчя. Навіть за стійкою. Більшість столиків була порожня – мабуть, іще рано, і тільки двоє пом’ятих мужичків, що сиділи біля телевізора, тужно мочили носи у своїх келихах. Таким узагалі начхати, хоч там що відбувається навколо.

      Я вибрав місце на диванчику прямо навпроти екрана, на який проектувалося зображення. Попросив офіціанта перемкнути з «Футбол-1» на «Футбол-2», замовив літр світлого і, позбувшись нарешті важкого портфеля з паперами й ноутбуком, улаштувався зручніше. І тільки-но ковтнув, як заверещала моя бувала в бувальцях «Nokіa».

      «ДОЦЯ» – повідомив дисплей.

      «Головне – точно обрати момент!» – пробурмотів я крізь зуби. Зітхнув, прийняв виклик і зовсім іншим тоном вимовив:

      – Привіт, рідна! Як ти там?

      – Привіт, тату! Все гаразд. Тільки-но закінчилися пари.

      – У суботу?

      – Ну! Гризу граніт шість днів на тиждень.

      – Мати що, не може нагодувати тебе чимось їстівнішим?

      – Де їй! Вона вічно на роботі. Так що найчастіше годую її я.

      – Може, і до мене як-небудь зазирнеш, що-небудь зготуєш?

      – Ще чого! Мені до тебе не дорівнятися. До речі – наступного разу сподіваюся на твій фірмовий плов.

      – З родзинками?

      – Ну… Я, до речі, чого телефоную,– з її голосу зникла грайливість.– Скоро день студента, і я…

      На екрані пішла трансляція з «Олд Траффорд». Відразу перемкнувшись, я слухав упіввуха.

      – …розраховую на твою спонсорську допомогу. Як-не-як – професійне свято.

      – І на скільки ж розраховуєш?

      – Тисячі на чотири.

      Я поперхнувся.

      – Софіє, це ж натуральний рекет! Журналісти, особливо спортивні, не такі забезпечені люди, як здається читачам.

      – Тату, ну ти ж у курсі: я не читаю «Територію».

      – Дякую за відвертість! Але суть від цього не змінюється.

      – А ще говорять, що журналісти продаються…

СКАЧАТЬ