Собор. Олесь Гончар

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ може, знайдеш… Звідтіль не одна вже разом із свободою й гвардійця безхозного матері приносила в пелені… Чи, може, з сигареткою в зубах вернешся до нас, шукачко свободи?

      – Не вернусь. Ніколи. Ухрюкалась мені ваша ферма!

      Бухгалтер іронічно прискалив живе око.

      – Куди ж помандруєте, коли не секрет? Чи не слідом за дідом, на шахти?

      – А там що, не моя країна? Тільки й дива, що оця ваша задрипана ферма? Думаєте, плакатиму за нею, за вашими «благами»?

      – Адресок пришли, хоч де ти будеш…

      – Буду там, де ніхто мене не падлючитиме! Не обливатимуть брудом такі, як ваша ротата супружниця!

      – Тихіше, тихіше, – мимоволі прищулився бухгалтер, зиркнувши на вікна, і перейшов одразу на серйозний тон. – Коли б на мене, Олено, то я б тебе й не тримав… Їхала б собі десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не вносила в сім’ї розлад… А то й у мене вдома хаос, колотнеча, переживаєм за сина, хоч я й не знаю, чи є для того підстави…

      Ждав, видно, що Єлька щось скаже на це, але вона відмовчалась.

      – Отже, як батько сім’ї, особисто я був би навіть зацікавлений, щоб дати тобі вічну командировку… Але ж порядок є порядок. Сама бачиш: не вистачає робочих рук. Чортма охочих місити багнюку. Добувати блага не просто. Так що нам твої руки ой як потрібні…

      Єльку наче батогом цвьохнули.

      – Вам руки мої потрібні? Ось вони, потріскались від ваших благ! – І аж перед носом в бухгалтера змигнули Єльчині тугі долоні.

      – Тільки без цього, – відхилився він, оберігаючи своє скляне око.

      – А в мене не тільки руки! – розчервонівшись, нічого не чуючи, вистрілювала Єлька. – В мене ще й душа є! Не всю випекли. Не дасте довідки – так піду!

      – Безпачпортною, дівчино, недалеко зайдеш… Там швидко підберуть. А документа… вибачай. Аніяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут їж.

      І не видав.

      Увечері на бухгалтеровім подвір’ї знову була сварка, знову звідти на все село розліталося бухгалтершине дике, шмагаюче:

      – Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш? Цей викрик став Єльці замість паспорта. З каменем цих слів на душі – «потоптанка… росу збив!» – вдосвіта подалася до міста, щоб зникнути в ньому, щоб у вирі іншого життя назавжди загубитись для односельців.

      IV

      Так опинилась вона в дядька свого по матері, в Ягора Катратого на Зачіплянці.

      Чим могла пояснити йому своє прибуття? Відпустили, мовляв, має думку в технікум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повірив. Раменистий, кремезний, з обиччям грубим, що його життя на глибоку оранку поорало, уважно глянув на неї з-під дашка накошланих брів:

      – А документи ж як… у порядку?

      – Не всі ще зібрала, – зам’ялась племінниця. – Але будуть.

      Може, він навіть і догадався. А може, й до того щось уже про неї перечув, бо не став далі допитуватись.

      – Поживи, оговтайся. Та й мені чимось допоможеш. СКАЧАТЬ