Шопоголік. Софи Кинселла

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось із нас можуть бути страшенно важливі, невідкладні справи. Я в страшному цейтноті!

      – Я й сам трохи поспішаю, – відповідає чоловік.

      – Не знаю, що б я робила, якби цей поїзд не поїхав нарешті, – я хитаю головою. – Почуваєшся так… безсило!

      – Чудово розумію, про що ви, – пристрасно промовляє чоловік. – Їм не зрозуміти, що дехто з нас … – Він киває на мене. – Ми не просто так тут катаємося. І встигнути чи ні – це справді важливо.

      – Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспішаєте?

      – У моєї дружини почалися пологи, – говорить він. – Наше четверте дитя.

      – О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Боже мій! Вітаю. Сподіваюся, що ви…

      – Минулого разу вона встигла за півтори години, – каже чоловік, потираючи спітніле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймні тепер ми нарешті їдемо.

      Він злегка стенає плечима й усміхається до мене.

      – А у вас що? Які термінові справи?

      О Боже.

      – Я… гм… я їду до…

      Я безпорадно затинаюся й відкашлююсь, відчуваючи, як спалахує моє обличчя. Я не можу сказати цьому чоловікові, що моя невідкладна справа полягає в тому, щоб купити шалик «Денні та Джордж».

      А надто – що це лише шалик. Навіть не костюм, чи пальто, чи щось таке, гідне уваги.

      – Це не так уже й важливо, – чую я власне бурмотіння.

      – Та ну, не може бути, – люб’язно відповідає він.

      Ох, я почуваюся просто жахливо. Підводжу погляд – і, дякувати Богу, виявляється, що вже моя зупинка.

      – Хай вам щастить, – кажу я, спішно встаючи. – Щиро бажаю встигнути.

      Крокуючи тротуаром, я почуваюся трохи присоромленою. Може, мені варто було б дістати свої сто двадцять фунтів і віддати тому чоловікові, – хай би витратив їх на дитину, – замість того щоб купувати якийсь дурнуватий шалик. Тобто, якщо замислитися, що важливіше? Одяг чи диво нового життя?

      Обмірковуючи це питання, я почуваюся страшенно глибокодумною, майже як справжній філософ. І я так заглиблююся в роздуми, що ледве не проходжу повз свій поворот. Але повертаюся до реальності саме вчасно, звертаю за ріг – і мене пронизує жах. Назустріч мені крокує дівчина з фірмовою сумочкою «Денні та Джордж» у руках. І раптом я забуваю про все на світі.

      Боже мій!

      Що, як вона купила мій шалик?!

      Що, як вона просила саме його, і продавчиня погодилася його продати, вирішивши, що я не повернуся?!

      Моє серце перелякано калатає, і я швидкими кроками поспішаю до магазину. Коли нарешті дістаюся до дверей і відчиняю їх, я вже ледь дихаю від жаху. Що, як його немає? Що тоді робити?

      Але коли я заходжу, білявка всміхається.

      – Вітаю! – каже вона. – Він чекає на вас.

      – О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся СКАЧАТЬ