Володимир Сосюра. Отсутствует

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      У передмові до публікації нами було дано пояснення: «“Героєм” поеми став П. Г. Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку В. Сосюри» (Вітчизна. – 1988. – № 1. – С. 92). П. Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягти публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П. Воробйова (Вітчизна. – 1988. – № 5).

      Проте сама характеристика начальника Укркниготоргу ідентична як у рукописному, так і в авторизованому машинописному варіантах. До того ж серед рукописів В. Сосюри є ще дві епіграми на П. Воробйова («Небезпека» і «Ще є, щенята зінські…») та поетичне послання міністру культури України Р. Бабійчуку, в яких автор засуджує «продуктивну» діяльність цього чиновника. Звичайно, причетним (більшою чи меншою мірою) до колишньої владної еліти неприємно було читати такі критичні пасажі (не самі ж, ми, мовляв, це робили)… Об’єктивно коїлася-таки та наруга над українською літературою й мовою, і причетні мають визнати свою частку вини, – настав час відповідати і за свої вчинки. А поет, крім того, писав не заднім числом, він мав громадянську мужність у ті роки виступити зі своїм болем і гнівом.

      В. Сосюра намагався, де вважав за потрібне, пом’якшити зміст деяких місць; вивчаючи один із машинописних варіантів, можна переконатися в тому, що він вилучив рядки з критикою М. Стельмаха, А. Хижняка та інших письменників. Із записної книжки (ЦДАМЛМУ, ф. 44, оп. 1, № 93) автор не вніс до остаточного варіанта різко негативні характеристики Л. Новиченка та М. Шамоти, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.

      Безумовно, поема «Розстріляне безсмертя» – це твір, у якому непропорційно поєднано талановито написані фрагменти та окремі не дуже вдалі сторінки.

      Чимось подібною за змістом до поеми «Розстріляне безсмертя» є поема «Слово» (без дати; написана орієнтовно десь на початку 1960-х років), у якій В. Сосюра дає негативні характеристики своїм сучасникам Я. Городському, М. Тардову, Х. Гільдіну, Івану Ле, Г. Полянкеру, Л. Пріцкеру, Л. Смульсону, А. Малишку, О. Корнійчуку, Н. Рибаку і стриману, з деякими доріканнями («З народом треба злитись вам, // а не звисать мостом до нього») – П. Тичині. Цей твір присвячено поету І. Гончаренку, а тому, звичайно, про нього сказано лише теплі слова. У доброзичливому тоні В. Сосюра говорить про М. Рильського («Максим Тадейович! Мій брат! // Людина! Світла ти людина, // і слів, і діл аристократ. // Це не Бажан і не Тичина»), М. Гарцмана. Останній, наприклад, удостоївся поваги В. Сосюри, бо живе «у підвалі // з двома дітьми і без штиблет, // хоч він справжнісінький поет. // Поет, як кажуть, то від Бога, // Куди там Феферу до нього!..»

      Більшість письменників В. Сосюра наділив негативними характеристиками за те, що жили, на його думку, в розкішних п’ятикімнатних квартирах, одержували високі гонорари, незважаючи на свої скромні літературні таланти.

      Талант ліричний і дерзновенний

      Пригадується, як іще в студентські СКАЧАТЬ