Полліанна дорослішає. Елінор Портер

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ та була вже далеко і, якщо чула, то не показала виду. Сприкрена Місіс Керю обернулася до малої, що стояла поруч.

      – Яка прикрість! Вона вас не почула… – сказала Полліанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надії. – А я так хотіла, щоб вона ще трішечки побула зі мною… Але тепер у мене є ви. І я з цього щаслива.

      – Атож, у тебе є я, а у мене є ти, – дещо похмуро підтвердила жінка. – Ходімо, нам у цей бік, – додала вона, показуючи праворуч.

      Полліанна слухняно повернула і почимчикувала поруч з місіс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двічі вона занепокоєно глянула у насуплене обличчя жінки. І, нарешті, наважилась висловити свої побоювання.

      – Мабуть, ви сподівалися, що я буду гарненькою… – промовила вона схвильовано.

      – Гарненькою? – перепитала місіс Керю.

      – Так, кучерявенькою, знаєте, і таке інше. Зрозуміло, вам цікаво було, яка я на вигляд. Так само, як мені було цікаво про вас. Але я одразу знала, що ви мила і славна, як ваша сестра. Я могла це уявити, дивлячись на неї, а вам, звісно, не було на кого подивитись. А я насправді не гарненька, бо веснянкувата. І це не дуже приємно, коли чекаєш на гарненьку дівчинку, а приїжджає така, як оце я. Натомість…

      – Що ти верзеш, дитино! – різкувато перервала її місіс Керю. – Ходімо по твою валізу, а тоді поїдемо додому. Я сподівалася, моя сестра побуде з нами; але, схоже, вона не здатна присвятити мені навіть один вечір.

      Полліанна усміхнулась і кивнула.

      – Я вас розумію. Але, мабуть, на неї хтось чекав, я так думаю. У санаторії вона щомиті була комусь потрібна. Це, либонь, обтяжливо, коли людям повсякчас щось від тебе треба. Виходить, ти часто собі не належиш. З іншого боку, треба, мабуть, радіти, що ти завжди комусь потрібна?

      Відповіді не було: вперше у житті місіс Керю замислилася: чи є у світі хтось, кому вона справді потрібна? Втім, не дуже й хотілось би їй бути комусь потрібною, сердито сказала вона собі і насуплено зиркнула на дівчинку.

      Полліанна того погляду не зауважили – очі їй розбігалися на вигляд навколишньої метушні.

      – Лишенько, скільки люду! – в захваті вигукнула вона. – Навіть більше, ніж того разу. Але я, хоч як видивляюсь, нікого з тих не бачу, хто мені трапився тоді. Зрозуміло, пані з дитинкою годі шукати, бо вони самі з Гонолулу. Але ж була ще дівчинка, Сюзі Сміт, вона тутешня, з Бостона. Може, ви її навіть знаєте. Ви не знайомі з Сюзі Сміт?

      – Ні, з Сюзі Сміт я не знайома, – сухо відказала місіс Керю.

      – Справді? Вона дуже славна і дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками… знаєте, у мене такі будуть, коли я піду в рай. Та ви не хвилюйтесь: я її постараюся знайти і вас познайомлю з нею. Ой, який неймовірно гарний автомобіль! А ми що, на ньому поїдемо? – вигукнула Полліанна, коли вони раптом зупинилися перед розкішним лімузином, дверцята якого відчинив перед ними одягнений у ліврею шофер.

      Шофер не спромігся СКАЧАТЬ