Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Євдокія? Відштовхнула його від себе й сказала рішучо, що не буде жити з бездушником! Позбирала все своє і пішла до своїх батьків. Як відходила сказала йому:

      «Йди, відбери свою душу! Тоді поверну до тебе».

      Сказала й пішла. А він? Пішов до мольфара просити, щоб допоміг відобрати від щезника душу. Обіцяв дати йому за це, що сам захоче. Але мольфар висміяв його і прогнав від себе. Що не було йому робити? Пішов ген на Плоску до славного ворожбита. Розповів йому своє горе і просив рятунку. Ворожбит сказав йому таке:

      «Щезники не держать в себе відданих їм душ. Вони пускають їх у світ, щоб робили людям шкоди. Так і твоя душа блукає десь тут у горах. Хочеш мати її знову, мусиш її шукати. Сказано в святих книгах:

      «Хто шукає, той знаходить».

      Послухав він ворожбита, ходить по горах і шукає своєї душі – вірить, що знайде її. Знайшов був ще до одного ворожбита, а той сказав йому, що мусить вперше знайти цвітучу фіялку в зимі, або вніч перед святом св. Івана цвіт папороті. Тоді щойно знайде свою душу. Чув, що є люди, які не мають душ, а все ж таки живуть. Жив би й він бездушником, але його Євдокія не хоче жити з бездушником, а він не може жити без своєї Євдокії.

      Побачив і почув Лукин ще одне диво, яке лише в горах може трапитися. Довелось йому побачити й кінець цього «дива». Заблукав він раз у село, де жив той шукач своєї Душі. Допитався до його хати і, що побачив там? Побачив молодого ґазду й зарум'янену, пишну ґаздиню, а перед хатою хлопчика з білими кучерями. Розговорився з ґаздою і, пригадали собі зимарку на Луковицях. Ґазда сказав, що йому таки вдалося знайти свою душу й вернутися з нею до жіночки Євдокії. Живуть у любові і злагоді, як двоє голубів. Гостив Лукина в себе кілька днів, а на прощання сказав йому:

      «Так то, леґіне Лукине, впертістю, завзяттям і витривалістю можна все зробити, а твердою вірою у власні сили й Божу допомогу, зірку на небі досягнути, в руки взяти й на землю стягнути».

      Пішов Лукин блукати дальше своїми горами й розповідати горєнам про ще одне диво-чудо, чи то казку Верховини. А «горєни» слухали й лише головами покивували.

* * *

      «Усєчіну» бачив уже Лукин. Він же виріс в горах і блукав зеленими Карпатами, мандрував високими Бескидами. Однак те, що побачив однієї осени на Ворохтєнських полонинах, не доводилося ще бачити ніколи. Оце стрінув на тих полонинах чужих людей, не верховинських. Побачивши їх, здивувався і зачудувався. Ватаг у стаї сказав йому, що це один великий пан із далеких «долів» зайшов сюди в гори зі своїми гостями й слугами на полювання. Ватаг мусів пояснити Лукинові, що це таке «пан» і що це «доли». Далеко за горами, де нема гір, стелиться усюди рівнина, поле, мало там і лісів. Тут «годує» верховинців ліс, а там подолян – земля. Усе, що ватаг про «доли» й життя там знав, те оповів Лукинові.

      Глядить Лукин на тих зайшлих людей і чудується. Усі на конях, пани й слуги. Пани на сідлах із шкіри – «рєд» на конях блищить сріблом, стремена золоті. Найкращий кінь під паном, що на самому переді. Він то прикликав Лукина СКАЧАТЬ