Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Лукин любить ту тишу. Він її не лякається. Любить ту білу пустелю. Знає, по ній ходять духи предків і шепотом розмовляють з собою. Любить Лукин карпатські зими з снігами й морозами. Любить й не лякається їх. їх лякаються злі, погані духи й залазять у найглибші нетри-дебри, у щілини та не видають зі себе голосу, бояться нарушувати зимову тишу гір. Біла тиша залягла гори, присіла полонини. Лише у ясні, зоряні, морозні ночі можна побачити й почути оленів, що витребують з-під снігу суху травичку. З ліса чути виття вовків та смертельний голос сарни, що попалась їм у зуби. Любить Лукин зимові дні і ночі. Любить голоси й шепоти, що ворушать пустельну тишу заснізкених гір, морозом скутих потоків і рік. Любить і шалені бурі з їх сніжною курявою, що чигають смертю на сміливця і нерозважного мадрівника. Відорветься брила снігу зі скали, покотиться вниз, пориваючи все подорозі, на що натрапить. Порве й сміливця та погребе в пропасті навіки, – ніхто не знайде його костей.

      Так – у горах панує всюди тільки сила. Сила, що не знає пощади для слабих. Сила тут у чарах. Сила на кожному кроці гірської природи. Сила на верхах, лісах і скалах, у річках і потоках, у зимових бурях-сніговіях і у літніх повенях-пловах.

      Любив Лукин не лише ходити-бродити засніженими горами й лісами. Любив також зимою сидіти в якійсь стаї, чи зимарці при палаючій ватрі. Докладав до неї дров, а вона давала йому світло й тепло. Скільки ж радости й задоволення! Там гуде вітер, свище й грається зі снігом, тисне лютий мороз, виють вовки, а тут – горить, палає ватра. Вона не лише горить, а й говорить. Лісовою мовою говорить. Вона ж дитина гір. Губка й кресало також діти гір. Дрова з гірського ліса і той, що слухає мову ватри, всі вони діти гір. Як же їм не розуміти себе взаїмно? Тоне нераз вів Лукин із ватрою нічні розмови аж до самого ранку. Часом заходив до нього на розмову Лісовик. Лісні відвідували його тільки тоді, як спав. Співали йому до сну, як співали тоді, коли ще був дитиною. Солодко спалося Лукинові при їх співах. Наколи ж прокидався зі сну, Лісні зникали. Літом перебував Лукин на полонинах з вівчарями. Любив полонинське життя. Перейшло літо на полонинах, проминула й осінь. Взяла гори в свої окови зима. Вона захопила Лукина в одній зимарці на Луковицях. Пізненько вночі, Лукин сидів при ватрі й слухав голосів за зимаркою. А там мело снігом, тиснув мороз. У таку ніч і сон бродить десь лісами, не заходить у зимарку, не присипляє Лукина. Сон, – це півсмерть. Хто менше спить, той довше живе.

      Сидить Лукин біля ватри й слухає її повістувань про те, що колись було, минуло і не вернеться. Сумне те повістування, повне жалю і туги. Заслухався Лукин у повістування ватри й не чув, що хтось зайшов у зимарку й станув при дверях. Глянув Лукин у сторону дверей. Там стояв обдертий, збіджений, засніжений, не старий ще верховинець. Несміло переступає з ноги на ногу. Привітав Лукина тихим, від морозу дрижачим голосом, але до нього й до ватри не підходить. Ледве якось намовив його Лукин, щоб сів на ковбку коло ватри. Але не скоро заговорив, та й не дуже радо відповів Лукинові на питання: хто він і звідки? А СКАЧАТЬ