Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори. Михайло Ломацький

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ горами, лісами і полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузі. Холодний вітрець потягає, пахощі зілля і квітів розносить. Черемош хвилями грає, на небо вийшов срібний місяць, купається у воді Черемоша, миє своє лице, сам собі, як у дзеркалі, приглядається в плесі Черемоша. Зірки моргають, мигають-миготять, по одній відриваються від неба й у ліси падуть. Ніч чарами гори засіває.

      Рай зійшов у гори із неба. Рай і в душі Лукина. Слухає нічну казку Бескиду. Довго не міг заснути. Вже досить пізненько було, коли вснув твердим сном після цілоденного блукання. Вже зорі почали гаснути й місяць зблід, з-за Синиць показалися перші проміння сонця, а Лукин спить дальше – спить і солодкі сни снить. Сниться йому, що над ним дівчина, чи молодичка нахилилася і в його сонні очі зазирає. Прокинувся… О, ні, це не сон, біля нього таки справді молодичка, пізнати по завою голови хутскою. Протирає очі, сам собі не вірить… Молодичка. Але ж яка красна! Як перші проміння сходячого соця! Краща від його втопленої Лісної. Що це не сонна мара повірив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала.

      «Бідненький – біданка, леґінчик. Ось, де найшов постіль… Під смерекою, на догіднім листячку, овіяний холодком від води Черемоша й холодною росою зрошений. Бідненький, чому не зайшов до мене на нічліг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огріла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошіль і пішла на цей острів-луг, щоб назбирати зілля… Назбиране до схід сонця зілля помічне на всі болі і хвороби. Видиш, у мене вже повний кошіль зілля. Збираючи його, найшла тебе на лузі. Ходи, ходи зі мною до моєї, хати, я сама, ні чоловіка, ні дітей у мене. Чоловік утопився у Черемоши в часі великої повені. Не думай багато – ходи зі мною. Ти мені дужи си сподобав. Узріла тебе і зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своєї хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мій»…

      Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотів, мусить іти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своїх снах і вірила, що зійдеться з ним. Тепер її сни сповнилися – зійшлися разом обоє.

      Завела Лукина в хату, посадила на лавиці, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великі, чорні очі молодички – не може відірвати очей від красуні. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столі.

      Лукинові не хочеться їсти, він сам-несвій, не знає, що діється з ним… Попав у ще одну казку чарівних гір, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знає: не вирватися вже йому з її білих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лісну, забув Рахівську молодицю. Як віск на сонці, так Лукин топився в гарячих обіймах молодички.

      Сам не знає, як проминуло йому літо з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.

      Оце одного вечора СКАЧАТЬ