Потоп. Том III. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ ближче берега дорізали залишки рейтарів Канненберґа. Уся шведська армія вивалилася натовпом, як одна людина, на високий берег Сяну. Піхота, кавалерія, артилерія перемішалися між собою. І дивилися всі, наче в давньому римському цирку на видовище, лише споглядали, зціпивши зуби, з розпачем у грудях, нажахані, побиваючись від безпомічності. Часом із грудей цих мимовільних глядачів виривався страшний зойк. Часом лунав загальний плач, і знову западала тиша і чути було лише тяжке дихання осатанілих жовнірів. Бо ця тисяча людей, котрих вивів Канненберґ, була окрасою та гордістю всієї шведської армії. Це були самі ветерани, вкриті славою в бозна-яких землях і в бозна-скількох битвах! А тепер вони бігли, як напуджена отара овець по обширу протилежної оболоні, гинучи, як барани під ножем різника. Це вже не була битва, а лише бійня. Страшні польські вершники носилися, як завірюха, по бойовиську, верещали на різні голоси і переслідували рейтарів. Часом за одним мчало кілька або й кільканадцятеро, часом один за одним. Інколи наздогнаний швед схилявся в сідлі, щоб удар ворогові полегшити, інколи приймав битву, але все одно гинув, бо холодною зброєю шведські жовніри не могли мірятися з вишколеною у різних битвах польською шляхтою.

      Але найбільше лютував серед поляків низькорослий лицар, котрий сидів на своєму буланому коні, що кружляв як сокіл. Зауважило його врешті-решт усе військо, бо за ким він погнався, кого перестрів, гинув хтозна-як і хтозна-коли, такими малими, такими незначними рухами меча скидав він найкремезніших рейтарів на землю. Аж тут спостеріг він самого Канненберґa, котрого кільканадцятеро товаришів переслідували. Пан Міхал гукнув до них, наказом погоню зупинив і сам на полковника вдарив.

      Шведи з іншого берега затамували подих у грудях. Сам король, до берега підсунувшись, споглядав із тривогою і надією в серці, бо Канненберґ як великий воїн і королівський родич, із дитинства був тренований до фехтувальних вивертів італійськими майстрами, у володінні холодною зброєю не мав собі рівних у шведській армії. Тому очі тепер на нього всі звернули і ледве сміли дихнути, не те що рота розтулити. Полковник, побачивши, що масова погоня відстала, і жадаючи після поразки війська хоча б славу свою на очах королівських врятувати, промовив до своєї понурої душі: «Горе мені, якщо військо спершу втративши, власною кров’ю тепер ганьби не змию або життя не збережу, якщо цього страшного чоловіка не скину. Інакше, хоч би мене рука Бога на той бік перенесла, жодному шведові у вічі поглянути не посмію!» Зронивши це, повернув коня й атакував жовтого лицаря.

      А що ті вершники, котрі його переслідували від ріки, тепер відстали, тому мав Канненберґ надію, що коли здолає суперника, домчить до берега й у воду стрибне, а далі – що буде, те й буде. Якщо не зможе розбурхані хвилі переплисти, то принаймні течія його разом із конем далеко понесе, а там уже якийсь порятунок брати для нього вигадають.

      Тому наскочив, як блискавиця, на субтильного лицаря, а той на нього. Хотів швед на льоту встромити свою рапіру аж по гарду під пахву супротивника, але тут же второпав, що сам майстром будучи, на ще більшого СКАЧАТЬ