Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бо цим шельмам потрібно лопатою в голову вкладати. Така мені з них утіха. Бог покарав за давні гріхи. Але ось що. Чи дозволить ваша милість слово сказати?

      – Нічого не бійтесь.

      – Бачиться мені, що краще буде, якщо ми не скажемо ні жовнірам, ні челяді, куди їдемо.

      – Слушна думка.

      – Достатньо буде, коли вони знатимуть, що це пан Бабинич, а не пан Кміциц їде. Ще одне: вирушаючи в таку дорогу, краще б приховати походження вашої милості.

      – Тобто?

      – Бо шведи охоронні грамоти відомим людям видають, а хто не має охоронної грамоти, цього до коменданта ведуть.

      – Я охоронні грамоти для шведських гарнізонів маю!

      Здивування блиснуло в хитрих очах пана Кемличa, але подумавши хвильку, він попросив:

      – Ваша милість дозволить ще сказати, що я міркую?

      – Тільки б добре радили, а не марудили, то кажіть, бо бачу, що з вас добрий спритник.

      – Якщо охоронні грамоти є, то це добре, бо можна у винятковій ситуації їх показати, але якщо ваша милість із таким завданням їде, яке в таємниці треба тримати, то краще охоронні грамоти сховати. Не знаю, чи вони видані на ім’я пана Бабиничa, чи пана Кміцицa, але якщо показати, то слід залишиться і легше погоні буде.

      – У саме яблучко трафили! – вигукнув пан Кміциц. – Охоронні грамоти краще зберегти на інший час, якщо можна інакше пробратися!

      – Можна, ваша милосте, але в селянській одежі або пахолком, що буде легше, бо в мене тут є трохи всього – шапок і сірих кожухів, саме таких, які дрібна шляхта носить. Узявши табун коней, можна було б поїхати з ними ніби по ярмарках і пробиратися щораз глибше, ген аж під Лович і Варшаву. Що я, даруйте, ваша милосте, не раз уже, ще в спокійні часи робив, і ті дороги знаю. Якраз під цю пору припадає ярмарок у Суботі, на який здалеку з’їжджаються. У Суботі дізнаємося й про інші міста, де буде ярмарок – і все далі! Лише б далі!.. Шведи також менше на пахолків задивляються, бо мурашня ця по всіх ярмарках сновигає. А спитає нас котрийсь комендант, то йому витлумачимо, що гуртом безпечніше; коли ж менші групи перестрінемо, то, якщо Всевишній і Матінка Божа дозволять, можна їм по животах проїхатись.

      – А якщо в нас коні відберуть? Бо реквізиції під час війни – буденна річ.

      – Або куплять, або заберуть. Якщо куплять, то далі без коней, ніби за кіньми в Суботу подамося, а якщо заберуть, здіймемо лемент і зі скаргою поїдемо аж у Варшаву та Краків.

      – Хитрий маєте розум, – зазначив пан Кміциц, – і бачу, що мені станете в пригоді. Хоч би навіть шведи цих коней забрали, то з’явиться й такий, хто заплатить.

      – Все одно я мав до Eлка, в Пруссію, з ними їхати, та добре складається, бо саме цим шляхом нам дорога випаде. В Eлку перетнемо кордон, потім подамося на Остроленку, а звідти пустимося аж під Пултуськ і Варшаву.

      – А де є та Субота?

      – Неподалік від П’ятниці, ваша милосте.

      – Кепкуєте, пане Кемлич?

      – Я б не посмів, – дідуган схрестив руки на грудях і схилив голову. СКАЧАТЬ