Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на землю, він сипле їм лише жменьку зерна, щоб ті не одвикали від нього, розуміли свого володаря.

      – Про що ти там думаєш, Даньку? Нічого не загадуй наперед…

      – Як ти гадаєш, Лук’яню, коли я стану багатим, чи зможу кинути конокрадство? Чи аж тоді кину, як уб’ють мене, зашмагають батогами, коли піймають? Який напуст… – Данько мало не плакав у ямі.

      – І справді, де воно в тобі взялося? В нашому роду волів крали, голубів крали, а коней ніхто не крав. Ти, бува, не циган? Кажуть, колись вавилонянки грішили з циганами.

      – Не чую в собі циганської крові. І цигани мені байдужі, коли приїздять сюди. От тільки не збагнути тобі якоїсь дикої сили в людині. За ту одну ніч, коли полюєш на гарного коня, так настраждаєшся, намучишся, що потім стаєш смиренним і тихим на ціле літо. Коли виплеснеш ту болість із себе, то така полегкість, наче народився вдруге. Коли б я вчився далі, то, напевне, став би великим чоловіком. А так усе окошилося на конях. Ти ж знаєш, що я не маю на цьому ані фантинки. Лише Мальві дотікалося дещо, один-другий гостинець. Але яке то диво, коли чужого коня переховуєш у стайні. Його десь там шукають по ярмарках, а ти його пестиш, напуваєш, говориш із ним, він звикає до тебе, як людина, а потім розстаєшся з ним уночі, певен, що колись знову побачиш його на кінському ярмарку. Е, ти нічого в цьому не тямиш, Лук’яню. Не можна жити на світі отакою собі бозею, як ти, людина мусить мати хворобу до чогось. Хочеш, я коли-небудь візьму тебе з собою? Це така зараза, що як спробуєш один раз, то на все життя.

      – Ні, Даньку. Я весь тремчу, коли крадений кінь ірже у хліві. Дивно, що Явтух тебе не злапав досі.

      – А для мене те іржання – як пісня, тривожна і дика. Тоді і Явтух мені пусте, і навіть Мальва стає непотрібною. Хочеться тільки тиші й гойдалки. Що не кінь – то скарб. Лізь сюди, я один не впораюсь, мені чутно, як воно дихає…

      – Боюсь тебе, Даньку.

      – Невже ти міг щось подумати?

      – Можливо, то ненароком, але викинь сокиру, тоді полізу.

      Данько встав, подав Лук’янові сокиру, той пожбурив її до дровітні, на якій вони вже багато років рубають дрова, потім підняли скарб нагору, очистили від землі й ще живий, теплий понесли до клуні. Данько причинив двері, засвітив ліхтаря. На бантині сушилася шкура з бичка, якого зарізано для поминальної вечері, вавилонські давно не куштували такої смачної телятини, а голубів скільки понищено для печені, але то був лише вступ до сорока днів, які влаштують вони для цілого Вавилона. Данько знайшов ломика, зірвав із петель замка, старовинного, мідного і, перш ніж підняти віко, сказав:

      – Будемо благати бога, щоб він оборонив нас од усякої напасті та від поганого ока. Щоб золото не засліпило нас обох, прошу всевишнього за тебе й за себе, а не далі неділі поставимо йому свічки в обох глинських церквах – на вознесенні і на спаса. Не забудемо і нашу вапницю…

      Явтух у самій спідній білизні вже стояв під клунею, ще на вечері він перший помітив золоте сяйво на своїх ногах, збагнув, що то скарб, прикинувся п’яним і, як тільки СКАЧАТЬ