Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник). Василь Земляк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Данько. Він вважав, що кращого вечора скоро не буде. Очі в нього горіли, а в голосі було стільки трепету, наче він розмовляв із краденим конем. Лук’ян погодився…

      Скарби добувають у цілковитій тиші, може, не менш скорбній, ніж та, за якої їх ховали від людства. Вщух у голові веселий лемент поминальної вечері; ущерблений місяць вихопив з далечі чорні вітряки, що вічно поривалися кудись, але так і залишились прикутими до своїх горбів. Сироти сиділи під хатою, на призьбі, й чекали перегуку вавилонських півнів. За народним повір’ям, скарби належить добувати опівночі, найкраще це священнодійство вдається в ніч на Івана Купала, в ті хвилини, коли зажевріє папороть. Ту ніч вони змарнували на гойдалці, потім, як за часів Перуна, стрибали через вогнище. Лук’ян спалив тієї ночі свої штани, і взагалі тоді ще і гадки не малося про скарб. Тож сиділи під хатою, бентежні, урочисті, сповнені суму й надій. Перший озвався Явтухів півень, далі засвідчили північ вавилонські дідугани десь на горі, а тоді вже прокинувся їхній (либонь, далося взнаки те, що напередодні Данько приголомшив його ціпом). Брати знялися і пішли до груші, що стільки років була улюбленим місцем усіляких родинних та парубоцьких учт і збіговиськ.

      Що глибше вкопувалися, то менше віри лишалось у кожного, а тут ще траплялися раз по раз струхлявілі цурпалки – то було коріння, порубане до них. Данько хапав його, розглядав, чи воно, бува, не свіже, навіть нюхав навіщось і примовляв: «Злегковажив наш батечко, злегковажив, трясця його матері. Все пропало, Лук’яню, тут уже побували до нас з тобою…» – «То Явтух, то Явтух, – трагічно шепотів Лук’яньо. – Ти ж бачиш, що в нього все як з води». – «А поготів хлопчики», – зажартував Данько, натякаючи на свою причетність до Явтухових синів. Щоправда, Явтуху тим не лише не заподіяно жодної шкоди, більше того, на хлопчиків йому перепало під час землеустрою кілька десятин зайвої землі. При бажанні Соколюки могли б зробити з Явтуха великого землевласника, чого насправді їм не хотілося аж ніяк. І коли вже говорити правду, то, окрім дітей, не такі вже великі Явтухові статки. Проте скарб міг дістатися йому, бо копати ставало дедалі легше, а це могло свідчити, що тут побували до них, але ж по корінню видно, що сталося це не тепер, а десь невдовзі по тому, як скарб опинився тут. Данько упрів, як миша (від безнадії), а Лук’яньо (так його називав брат у хвилини великої розпуки) загубив окуляри в ямі й без них осліп. За їхнім глибоким переконанням, Явтух, у чиїх руках уже давно міг опинитися скарб, спокійнісінько мав спати на возі з вибраним дишлом (у такий спосіб він чатував воза).

      – Що там? – стрепенувся Данько, зачувши скрегіт заступа об залізо. Сам він орудував сокирою, підсікав коріння.

      Лук’яньо прошепотів напівпобожно:

      – Іржа. Але то ще не благородний метал.

      Далі були такі делікатні, чемні, обережні, наче те, чого вони ще не мали, було живе, з ногами, руками, очима, поки що заплющеними, і з грудьми, які вже дихали під землею.

      – Обережно, Лук’яню, не колупни СКАЧАТЬ