Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ можна. Адже головне в цьому світі – виживання. Хіба ні?

      – Отже, ваша лікарня – притулок для бідних і знедолених?

      Рудик кривить губи.

      – «Наша», молодий чоловіче, наша… – підправляє він.

      Винувато посміхаюся.

      – Може, так і треба, – розмірковує шеф, – чим менше божевільних на волі, тим здоровіше суспільство…

      – А хіба таке суспільство не є жорстоким?

      Головний кидає погляд, сповнений іронії.

      – Жорстокість в даному разі – це благо.

      – Хіба? – намагаюсь опонувати.

      – …А м’якотілість губить людей.

      Мій начальник відкорковує пляшку мінералки.

      – Хочете?

      Киваю головою. Шеф повільно наповнює склянки. І продовжує:

      – Звісно, в усьому має бути міра. Жорстокість – так само. Бо інакше не витримаєш. Збожеволієш.

      – Цікава теорія, – чемно коментую сказане.

      – Нічого цікавого. Це – банальщина.

      Головний відпиває ковток.

      – Знаєте, – каже, – це чудово розуміють сильні світу цього. А для плебсу розповідають баєчки про гуманізм, мораль…

      Але ж ми начебто збирались поговорити про нашого літературного генія… Отож повертаю розмову в попереднє русло.

      – А що робив Едічка раніше? – питаю. – Тоді, коли був нормальним?

      – Сумніваюсь, чи був він колись таким…

      – Власне, чимось же займався він до того, як потрапив сюди?

      – Журналістом працював. А ще – бавився у літературу. Сподівався заробити на цьому великі гроші. Наївняк!

      – То він – письменник?

      – А ви як гадали?… Наша лікарня – оаза для інтелектуалів. Нещодавно привезли комп’ютерного генія. Перепрацював. І розум скаламутився. А подивитися – нічого хлопцеві начебто не бракувало. Усе було. Та не хотів чоловік жити у злагоді з собою й природою. Тепер про Бога просторікує. Каже, що той відкрив йому «вищу істину». Може, й відкрив… Та в кожного вона – своя…

      Я не дивуюся. Знаю: лікарі – циніки. Адже мають справу з такими, що хитрують, обманюють, видають бажане за дійсне, декотрі говорять про високе… Хоча все, якщо подумати, зводиться до простого існування білкових тіл – і то бажано в якомога комфортніших умовах… (Чомусь раптом пригадався гоголівський Пацюк, якому вареники самі пхалися до рота…)

      Пауза затягується. Рудик допиває водичку.

      – Я, певно, піду…

      – Ідіть, – милостиво киває начальник. – Та більше не грішіть.

      Із подивом витріщаюсь на нього. Він скептично посміхається.

      – Усе гаразд. То я так… Після спілкування з комп’ютерним «проповідником»… До зустрічі…

      Підводжуся з крісла. Отже, я – вільний? Принаймні на сьогодні…

      То чому б не обстежити замок? Тепер це моє тимчасове пристанище…

      Навпроти вежі, через яку я заходив сюди, є й інша вежа. Бічна. Вона без брами. Всіх впускає і випускає.

      Опиняюся за мурами. СКАЧАТЬ