Справжній Мазепа. Петро Кралюк

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ тут? – чую голос Рудика. – У вас кепський вигляд. Певно, не снідали?

      – Студенти зазвичай не снідають. Ще донедавна так і було…

      – Звички можна й міняти…

      – То вже як змінити натуру.

      – Нічого, змінитесь… До речі, – киває головний, – оно на лавочці сидить Едічка.

      Біля купи вугілля, що псує замковий пейзаж, прилаштована лавиця – проста, примітивна: два стовпчики, дошка. І на ній – чоловік.

      Дивний якийсь. Шия обмотана шарфиком. Довге немите волосся аж на плечі. Борода неголена. Одяг зіжмаканий. Він гордовито тримає голову: мовляв – я не такий, як усі. Навіть у зношеному спортивному костюмі він видається представником богеми…

      Дивиться кудись удалину. Медитує – чи що?

      – Як справи, Едічко? – питає його Рудик.

      – Нічого… – лунає безсторонньо.

      – Чим займаєшся?

      – Пізнаю суть буття…

      Почуте стає вже начебто змістовнішим.

      – Едічко, а як ти ставишся до Гоголя?

      – Ми з ним – генії. Навіть однакову хворобу маємо…

      – Он як?

      – Авжеж, і в мене, і в нього бували депресії.

      Едічці в самокритичності не відмовиш.

      – Познайомся, – представляє мене головний лікар. – Ось цей юнак допомагатиме тобі творити…

      Едічка байдуже киває головою.

      – Ну то поспілкуєтесь? – пропонує шеф. – Я піду, бо робота чекає.

      Сідаю біля генія. І чую:

      – Ви приїхали на стипендію?

      (Не можу второпати, про що йдеться.)

      – Бо я – стипендіат Євросоюзу… – втаємничує мене Едічка. – Хоча стипендія ні до чого не зобов’язує. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Він – гарний, правда ж? Навіть думав, чи не придбати його?

      Геній нахиляється і шепоче на вухо:

      – Маю багатого дядечка в Швейцарії… Він дасть гроші…

      Розуміюче киваю головою.

      – А ви? – питає мене. – Які умови вашої стипендії?

      – Бачите… – розгублено замовкаю я.

      – Ви з обслуги замку?

      – Так… – невизначено киваю.

      – Жаль, – розчаровано промовляє Едічка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публіка…

      – А що публіка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творів. Причому з нетерпінням!

      – Справді? Якось не думав над цим… Стільки часу я вже не пишу! Сьогодні, мабуть, треба почати писати…

      – Візьметесь за новий варіант «Тараса Бульби»?

      – «Бульба» – то загалом попса…

      – Невже?

      – Справжній Гоголь – постмодерніст. Сучасники його не розуміли. Він сидів на грантах і писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – інший. Я мушу його показати…

      Едічка повертається до мене.

      – Може, ви допоможете?

      – Чом би й ні?

      – Гаразд, – СКАЧАТЬ