Воскресіння патера Брауна = The Resurrection of Father Brown. Гілберт Кіт Честертон

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Зустрівши лікаря та його друзів із вишуканою ввічливістю, старе опудало підвело їх до того місця, де нерухомо сиділи двоє в чорному. Один, на думку Пейна, якнайкраще відповідав похмурій давнині замку, хоча б через те, що це був католицький священик. Він з’явився, немов зі сховку, в якому ховалися в старі темні часи переслідувані католики. Пейн жваво уявив собі, як той бурмоче молитви, перебирає вервечку, служить месу або робить ще щось лиховісне в цій похмурій оселі. Зараз священик, мабуть, намагався дати релігійну розраду своїй молодій співрозмовниці, але навряд чи зумів її втішити або хоча б підбадьорити. В іншому слуга Божий нічим не привертав до себе увагу: обличчя в нього було просте та маловиразне. Зате обличчя його співбесідниці ніяк не можна було назвати ні простим, ні маловиразним. У темному обрамленні одягу, волосся та крісла воно вражало жахливою блідістю і до болю живою красою. Пейн не відриваючись довго дивився на нього. Ще багато разів у житті судилося йому дивитися і не надивитися на це обличчя.

      Вуд радісно привітався зі своїми друзями і після кількох чемних фраз перейшов до головної мети свого візиту – огляду галереї родинних портретів. Він попросив вибачення за те, що дозволив собі з’явитися в настільки врочистий для сім’ї день. Утім, було ясно, що приходу гостей втішилися. Тому медик без подальших церемоній відпровадив Пейна через велику вітальню в бібліотеку, де висів той портрет, який він хотів показати не просто як картину, але й як своєрідну загадку. Маленький священик почимчикував слідом за ними – він, мабуть, тямив не тільки в старих молитвах, але і в старих картинах також.

      – Пишаюся, що відкопав портрет, – сказав Вуд. – Гадаю, що це Гольбейн.[7] А якщо ні, тоді за часів Гольбейна жив інший художник, не менш талановитий.

      Портрет, виконаний у жорсткій, але в щирій і сильній манері того часу, зображував чоловіка, зодягненого в чорні шати, оздоблені хутром і золотом. У нього було важке, повне, бліде обличчя, а очі – гострі та проникливі.

      – Шкода, що мистецтво не зупинилося, діставшись до цього ступеня! – вигукнув Вуд. – Навіщо йому було розвиватися далі? Хіба не бачите, що цей портрет реалістичний якраз у міру? Саме тому він і здається таким живим. Погляньте на обличчя – як воно виділяється на темному, такому непевному тлі! А очі! Очі, мабуть, ще жвавіші, ніж обличчя. Присягаюся ранами Божими, вони навіть занадто живі. Розумні, пронизливі, немов дивляться на вас крізь прорізи великої блідої маски.

      – Однак скутість відчувається в усій фігурі, – сказав Пейн. – Наприкінці середньовіччя малярі, принаймні на півночі, ще не могли цілком впоратися з анатомією. Зверніть увагу на ногу – пропорції тут явно порушені.

      – Я в цьому не впевнений, – спокійно заперечив Вуд. – Майстри, котрі працювали в ті часи, коли реалізм тільки починався і ним ще не стали зловживати, писали набагато реалістичніше, ніж ми гадаємо зараз. Вони передавали точно ті деталі, які ми тепер сприймаємо як умовність. СКАЧАТЬ