Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.

      Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.

      Антось не знав, куди йти.

      Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.

      Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.

      Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.

      – Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.

      Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.

      – Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.

      У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.

      Один – довгов’язий – вийшов з гурту.

      – Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.

      Голодні очі Антося жадібно блиснули.

      – Добре, – сказав.

      Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.

      Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.

      – Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.

      – Неси мені додому, – наказав вуличник.

      Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.

      – Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.

      Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.

      Білявий з кучерявим СКАЧАТЬ