Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      – А ви… ви були там?

      – Був.

      – Разом з Владеком?

      – Я бував і сам.

      Владек, почервонівши від сорому за таку нетактовність товариша, процідив, глибоко обурений:

      – Ти просто некультурний.

      – Можливо. Тільки… тільки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дівчат б… брехнею про Карпати! – Антін від хвилювання затинався.

      Юля зупинила великі здивовані очі на сердитому обличчі Антона.

      – Ви не любите Карпат? – спитала наївно.

      – Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нічим допомогти. Та й зрештою…

      Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.

      – Я вертаюся, – сказала пошепки, не підводячи голови.

      Владек сердито глянув на Антона: «Зіпсував такий вечір своїми ідеями. Фанатик!» – і спробував обернути все на жарт.

      – Тепер ми проведемо вас, а потім ви нас, а потім…

      – Ні, я сама піду.

      Антін винувато стояв, схиливши голову. Він шкодував, що вирвалися ті слова. Але вони грубі, та правдиві. Юля подала Владекові руку.

      – Ви розгнівались? – затримав він її. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, він уміє бути й чемним.

      – Пан Антось мене не образив. Але я піду сама.

      – О ні. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.

      Тоді Юля підняла голову і з серйозним виразом на дитячому обличчі звернулася до Антона:

      – Проведіть мене, пане Кривда.

      Антін і Юля знову дійшли до залізних фігурних воріт і зупинилися. По той бік Високого Замку ще шуміло, клекотіло місто, мигтіли вогні, а тут, на Замарстинові, вже було тихо. І тільки зрідка проходили пішоходи або гуркотів вулицею фіакр, доставляючи на передмістя запізнілого пасажира.

      З-за огорожі виглядали на вулицю білі чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками ясніло глибоке небо. О, яке то було небо!

      – Ви не дуже поспішаєте, Антоне? – почув Кривда тихе, ніжне.

      Ні. Він не поспішав. Йому хотілося простояти тут усе життя. Сказав:

      – Ні.

      Тоді вона взяла Антона під руку і повела в садок, попросила сісти поруч з нею на лавочці і щось розповісти.

      Що розповісти? Чому він якийсь… дивний? Хіба Антін знає? Про своє життя, минуле… А чи він пам’ятає його гаразд?

      Що розповісти тобі, маленька наївна дівчино?

      Вона попросила ще раз, і Кривда мовчки погодився. Перший раз у житті розповідав про своє минуле, пригадуючи його від самого дитинства.