Край битого шляху. Роман Іваничук

Чтение книги онлайн.

      Владек засвітив.

      – Я піду, Оленко…

      – О ні, не йди! Зі мною ще так ніхто не поводився, як ти. Всі грубо… брутально… Посидь… Побудь… Я ж гарна, не бридка…

      Замовкла. Тільки груди часто піднімались, і Владек відгадував, що в них таїться: біль, радість чи невисловлена таємниця її життя?

      – Ти знаєш, – заговорила вона пожвавлено, – недавно приснився мені чудовий сон, ніби до мене прийшов молодий хлопець і сказав: «Ти пішла б за мене?» Я скрикнула від щастя і пробудилася. А сьогодні такий самий, як той зі сну, прийшов… Лише ти мені цього не скажеш, підеш. І ніхто ніколи не скаже…

      Засинаючи, втомлено шепотіла:

      – Я не знала ні батька, ні матері. Сама-самісінька виросла. Тільки коли ще маленькою виряджали з села до міста на службу, посвідку дали з гміни:[7] «Олена Кривда. Сирота». Видумали, але як вгадали мою долю?

      Владек рвучко підвівся.

      – Кривда? Твоє прізвище – Кривда?

      – Моя доля кривдна. А прізвище – бозна-яке.

      – Слухай, слухай, Оленко! – будив її Владек з дрімоти. – В тебе брати були?

      – Який ти дивний. Якби в мене були брати, хіба б я так ходила? Не було їх у мене ніколи… Спи, любий… Поцілуй мене ще раз… Дякую… Хай тобі щастя… килимом… хай…

      Сон склепив їй повіки. Довірливо пригорнувшись, вона заснула в нього на грудях.

      Владек не міг заснути. Коли вона вже міцно спала, встав, засунув під подушку гроші й тихо вийшов з кімнати.

      Цей вчинок змив з його серця вчорашню гіркоту. «Як приємно робити людям добро», – думав і був задоволений з себе. Хіба інший на його місці міг би так повестись?

      – Бідна, бідна дівчина… – говорив уголос сам до себе й відчував, що ці слова – вже не його слова. І взагалі все раптово з’являється, чарує, завдає болю й безслідно зникає. І Юля, і Антін, і Оленка – все це було таке далеке, неправдоподібне. Справжніми були тільки оцей прохолодний липневий світанок, калатальця й дзвіночки корів на позаміських левадах, голосні перегуки пастухів, рання роса і гомін пастушої сопілки.

      Дивувався, чому так швидко минають враження, чому не залишається від них у серці ніякого сліду?

      Підходив до батьківського дому й думав про дивний збіг прізвищ Антона й Оленки.

      В садку пахло гвоздиками, білі лілії розтуляли до першого променя чашечки. Тягло прохолодою, свіжістю. На сході займалось.

      Хатні двері були прочинені. В сінях стояли чужі люди. Владек протиснувся до кімнати, завмер. На столі лежала його мати. У головах біліли лілеї, по білому простирадлу розсипані гвоздики.

      І п’янко пахли васильки…

      IІІ

      Останні дні серпня тремтіли над Львовом гарячим маревом; пилюка повисла над розпеченими дахами й чорним шаром осідала на листі каштанів.

      З вулиці Коперніка в напрямі до університету йшов Кривда з валізкою в руці, брудний, спітнілий. На зарослому обличчі – втома і якась тривога, як у людини, що СКАЧАТЬ