Король болю. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на місці самого Бога, спостерігав одночасно за всім, що відбувається з людською душею: народження в тілі, земне паломництво, сповнене спокус і зваб… А далі – шлях до пекла, де чекають муки. Або до раю, де кожна душа отримує безкінечне блаженство.

      Нам щедро заплатили за роботу, проте під страхом смерті наказали мовчати про існування цієї зали. Згодом, однак, усіх, окрім нас із Майстром, запросили на святкову учту, після якої я вже ніколи не бачила тих робітників. Мабуть, Вчитель поручився за мене, сказавши, що я вмію тримати слово, а найпевніше – просто швидко про все забуду.

      Так чи інак, але невдовзі ми мусили збиратися в дорогу і покидати Венецію, щоб повернутись до Мілана, де мій учитель працював у зброярні іншого впливового вельможі. Мені понад усе хотілося ще раз поглянути на ту залу, де ми провели стільки часу. Адже навряд чи ще колись мені вдалося б потрапити туди знову. Врешті, не встоявши перед спокусою, я тихо дісталася туди потаємним ходом, що показав мені колись Учитель.

      Я ступала тихо, навмисне знявши черевики, тому вчасно зауважила, що в тій залі хтось є. Звідти долинали чоловічі голоси. Мудро було б так само тихо повернутися назад, щоб випадково себе не видати, однак моя цікавість стала тепер ще сильнішою. Адже там, мабуть, ті для кого ми працювали увесь цей час! Ну як можна бодай краєм ока не побачити, хто це? Як виглядають ці люди?

      Я підкралася зовсім близенько до потаємних дверей, що містилися за одним із полотен. Звідси навіть чулися окремі слова, однак зміст розмов і надалі лишився незрозумілий. Щойно я вирішила прихилитися до дверей вухом, сподіваючись так краще чути, як хтось ухопив мене ззаду за плечі, одночасно закривши мені рота, щоб я бува не крикнула.

      – Ти хто така? – почула я запитання, і рука біля рота трохи послабилась, щоб я могла відповісти.

      – Я не злодійка, – тільки й вистачило в мене духу прошепотіти.

      – Це я бачу, – сказав невідомий так само пошепки і зовсім мене відпустив, – запитую, як тебе звати і що тут робиш?

      – Софія… Я учениця майстра Тартальї…

      Сказавши це, одразу зрозуміла, що бовкнула дурницю, бо ж тепер перепаде й моєму Вчителю. Я склала руки перед собою і почала благати незнайомця не виказувати мене й нікому не розповідати про почуте. При цьому виглядала, мабуть, кумедно, бо він усміхнувся і зробив мені знак говорити тихіше. Я змовкла і мовчки на нього дивилась. Тепер вже й розгледіла його як слід. Височенний на зріст, кремезний і тоді ще не такий сивий… Так я вперше зустріла Свенсона.

      Зізнаюся, боялася, що він мене скривдить, але цей велетень раптом запитав, чи хочу я все ж зазирнути туди. Я кивнула головою, і він обережно прочинив двері до зали. Полотно, що висіло перед нами, якраз в цьому місці мало розріз, то ж мені сяк-так вдалося розгледіти, що там відбувалось.

      В залі рівним півколом були розставлені велетенські різьблені крісла. На деяких сиділи поважні, пишно вбрані чоловіки. Інші були порожніми.

      – Хто ці люди? – схвильовано СКАЧАТЬ