Лютеція. Юрій Винничук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Але тут інша річ. Тут мені йдеться про дзвінок. І це вже ні в кут, ні в двері, ні в ксьондзові вікна, це виводить із рівноваги, і, схопивши слухавку, я реву захриплим, ще сонним голосом:

      – Альо! Якого дідька!

      – Сервус, Юрцю! – чую натомість цілком спокійний дружній голос Ромка. – Вибач, що я потривожив твій сон, але тут така справа…

      – У сраці я мав твої справи! Якого лисого дзвониш мені в… в… – тут я хапаю годинника й починаю звіріти: п’ята година ранку! – Якого милого дзвонити мені о п’ятій ранку?! Я писав до другої! Я невиспаний!

      Але Ромко незворушний, як письмовий стіл.

      – Юрцю, не злися, увійди в мою ситуацію. Нині приїжджає та дівчина, пам’ятаєш, про яку я тобі розповідав, що я з нею зазнайомився в Чернівцях. А я не можу її зустріти… я не можу її зустріти, бо до мене приїхала Вірка. Розумієш? І зараз вона в мене, а я вибіг на вулицю, щоб зателефонувати. А вона спить. Я ж не кину її й не побіжу на вокзал. Виручай!

      – Ти хочеш, аби я зустрів ту твою…

      Є люди, яких можна намовити до всього, яких можна намовити до чогось і ті, яких неможливо намовити ні до чого. Я, вочевидь, належав до перших, але ще вагався.

      – Я знав, що ти не підведеш, – торохтів Ромко. – Записуй… потяг номер… вагон…

      – Чекай, я ще не погодився!

      – Вона блондинка, довге волосся, личко кругленьке й вуста пелюсточками… Складені так, ніби вона хотіла сказати «О», але передумала. Розумієш? «О». Та ти її відразу впізнаєш, бо вона там на весь перон буде найвродливіша.

      – Я не сказав, що…

      – І не забудь їй повідомити, що я мусив поїхати до Києва, а приїду завтра…

      – То я мушу з нею цілий день валандатися?

      – Ти справжній друг.

      – А де вона переночує?

      – Та в тебе ж, не в мене. Покажеш їй місто, Личаківський цвинтар, архітектуру. Вона таке любить. Можеш і в оперу завести. Вона, знаєш, інтелектуалка.

      – Чекай-чекай… ти мені про ночівлю поясни.

      – Та все нормально. Вона дівчина з принципами. Я з нею не цюпцявся, якщо це тебе цікавить. І тобі не вдасться за один день її в цьому переконати. Так що я спокійний.

      – Я не збирався приймати гостей. У мене не прибрано. У мене в хаті чортзна-що, усе догори ногами. Книжки по підлозі, рукописи на підвіконні.

      – Прекрасно. Це якраз те, що треба. Вона любить талановитих людей. Я, між іншим, казав, що я художник, то ти не підведи.

      – Ти – художник?

      Я остаточно збаранів, бо Ромко не був навіть малярем. Він був фарцівником – купував у поляків джинси і перепродував. Зрештою, як і я.

      – Цікаво, а що коли вона захоче ознайомитися з твоїми картинами?

      – Не переживай. Я про це вже подумав. Позичу в Дема.

      Дем був справжнім художником, але бухарем. За пляшку міг позичити не лише свої малюнки, а й чергову коханку.

      Дзвінок від Ромка мене вивів з рівноваги, СКАЧАТЬ