Пекло на землі. Віталій Юрченко

Чтение книги онлайн.

      Тому сказав мені комплімент, що я добрий учитель, висловив жаль, що я в такому стані, і запевнив, що (коли признаюсь), я ще можу бути корисний радянському суспільству, слід лише признатись «чистосердешно», бо це втроє зменшить кару.

      Вислухавши «батьківський» вступ і заспокоївшись, я спитав, у чому мене обвинувачують.

      – Развє ви нє знаєте? – ніби справді здивувався чекіст.

      Я запевнив, що нічого за собою не почуваю, і хочу почути від нього мотиви.

      Очевидно, у нього не було жодних готових обвинувачень, бо зразу відчитати їх він мені не хотів, а став кидати окремі, нев’язні питання. За 5 – 8 хвилин «родився» акт обвинувачення.

      З нього я зрозумів, що ніяких фактів моїх провин нема, що ГПУ «чуло дзвін, та не знає, де він». Я категорично відрубав, що весь акт є штучним підставленням фраз, щоб тільки скомпромітувати чи й знищити людину.

      Слідчий образився й «порадив» мені бути «разсудітєльнєє в таком учрежденії».

      Я, будучи певний, що агент «бере на бас» і не знає про мої гріхи нічогісінько фактичного, ще раз підкреслив, що рішуче відкидаю всі факти й говорити про них нічого не буду. Навіть делікатно зауважив політичну несвідомість «товариша следователя», бо деякі з фактів обвинувачення (організація «Просвіти») треба віднести мені на плюс, хай товариш слідчий звіриться про це у старших.

      Агент скипів, покрутив олівцем і буркнув: – «Ухадітє».

      На дверях завернув, підніс папір і наказав підписатись.

      Я попросив прочитати, а потім сказав, що такого протоколу не підпишу, бо не мої там слова.

      Ще більше розлютувався чекіст, «згарячу» пророкував мені, що «такіх супчіков ми обуздаем, мєстєчко для ніх тьоплоє імеєтся».

      Я бачив, що мій слідчий з тону слідчого спадає, й хотів іти.

      Але він вхопився за револьвер, вернув мене і наказав підписати акт. Я погодився підписати лише з приміткою.

      Слідчий відрубав, що «нікакіх примєчаній здєсь бить нє может».

      Коли ж я остаточно відмовився, хоч би й під загрозою револьвера, підписати без «примєчаній», слідчий мусів прийняти.

      Вийшов ошалілий. Раз – нервувала мене наглість слідчого, друге – неспокій, чим може кінчитись моя поведінка.

      Поінформувавши товаришів, я став аналізувати мотиви обвинувачення. Пригадав усі слова-питання слідчого і ще раз та основно переконався, що правдивих відомостей про мене ГПУ не має. Акт обвинувачення налягав на гріхи останніх років, а їх я не почуваю. Це схвалило мою тактику.