Кров на снігу ІІ: Ще більше крові. Ю Несбьо

Чтение книги онлайн.

      Досі мій план полягав у тому, щоби не триматися жодного плану, з огляду на те, що він здатен розгадати будь-який логічний план, що я вигадав би. Єдиним моїм шансом залишалася непередбачуваність. Я мав діяти так безглуздо, щоб самому не знати, яким буде мій подальший крок. Але потім я мав щось придумати. Якщо, звісно, буде «потім» як таке.

      – Годинник, – не витримав Кнут. – Відгадка, годинник.

      Я кивнув. То було тільки питання часу.

      – А тепер, Ульфе, можеш прострелити мені голову.

      – Гаразд.

      – То стріляй!

      – Навіщо?

      – Щоб не чекати. Немає нічого гіршого за кулю, яка невідомо коли прилетить.

      – Бах!

      – Ульфе, тебе у школі дражнили?

      – Чого ти таке питаєш?

      – У тебе кумедна вимова.

      – Там, де я виріс, усі так розмовляють.

      – Овва. То всіх дражнили?

      Я аж засміявся.

      – Гаразд, мене дражнили. Трішечки. Коли мені було десять, мої батьки померли і я переїхав зі східного Осло у респектабельний західний район до свого дідуся Бассе. Там однолітки дражнили мене Олівером Твістом і забродою зі сходу.

      – Ти не такий.

      – Дякую.

      – Ти заброда з півдня! – розреготався він. – Це теж був жарт! І тепер ти винен мені три дотепи.

      – Звідки ти їх береш, Кнуте!

      Він подивився на мене, примруживши одне око.

      – Можна я понесу гвинтівку?

      – Ні.

      – Це мого батька гвинтівка.

      – Я сказав: ні.

      Він застогнав, похнюпив голову і звісив руки, але за мить знову випростався. Ми наддали ходи. Він щось мугикав собі під ніс. Я не впевнений, але, здається, він наспівував псалом. Я подумував, чи не запитати, яке має ім’я його мати, – могло би згодитися, коли я повернуся в село. Наприклад, якщо я забуду, де їхній будинок. Але щось мені заважало сформулювати питання.

      – Осьде й хатина, – показав Кнут рукою.

      Я дістав бінокль і налаштував його: у Б-8 треба сфокусовувати кожен окуляр окремо. За миготливою пеленою мошви вимальовувалося щось радше схоже на дровник, ніж на хатину. Жодних вікон, наскільки я міг розгледіти; лише сіра маса нефарбованих пересохлих дощок навколо вузького чорного комина.

      Ми рушили далі, і я, напевне, замислився про щось стороннє, коли мої очі враз помітили рух. Рух чогось набагато більшого за мошву чи комарів раптом порушив монотонність пейзажу метрів за сто від нас. Серце мені на мить завмерло, а тоді закалатало. Почулося дивне клацання, і могутня рогата істота промчала заростями вересу.

      – Букк, – упевнено визначив Кнут самця.

      Мій пульс поступово повернувся до нормального ритму.

      – А з чого знати, що не-е… ота інша?

      Кнут витріщився на мене ошелешено.

      – В СКАЧАТЬ