Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів. Любко Дереш
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів - Любко Дереш страница 3

Название: Поклоніння ящірці: Як нищити ангелів

Автор: Любко Дереш

Издательство: Фолио

Жанр: Контркультура

Серия:

isbn: 978-966-03-7789-9

isbn:

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      всі зібралися?

      церемонія от-от розпочнеться

      Розділ 2

      1

      Погода змінилася на краще. Знаєте, як воно в горах. Розпечена виразка сонця гріла, як зварйована. Калюжі миттєво пересохли, запах мокрої землі та хробаків здуло в гори. У Мідних Буках чатувала важка волога спека.

      За тиждень уся волога випарувалась, а температура підскочила градусів на вісім. Уночі підсинений спиртовий стовпчик мого термометра нижче двадцяти семи не опускався.

      Усі здорові глуздом жителі міста сиділи в прохолодних кам’яничках. Від десятої ранку до сьомої вечора місто виглядало вимерлим. Лише старі пожовклі пси та коти, котрі так добре знають одне одного, що навіть не гарчать, вигрівають на сонячному пеклі промерзлі кості й вицвілу шерсть.

      Речі ламаються й танцюють, і з року в рік усе більше й більше… Це характерно для Мідних Буків. У цьому сутність міста: занепад.

      Я поставив у себе в садочку старий смугастий лежак. У найвищу спеку їм напівстиглі яблука, слухаю гарячу тишу міста й милуюся смарагдовим візерунком листя.

      Я вичікую пору. Чекаю й не збагну чого.

      2

      Була перша пополудні. Годиною раніше до мене приплентався сонний Хіппі й зігнав із лежака. Ми вешталися вулицями, відчуваючи, як пружинить під ногами розмокрілий асфальт.

      Хіппі десь дістав м’яча, і тепер ми йшли на дитячий майданчик трохи покопати. Добре, що в Буках було так багато кленів. Від спеки листя прив’яло, але таки давало тінь – хай і жалюгідну. Я тішився, що Гладкому Хіппі не спало на думку пертися до святої Анни: та була в найсонячнішому місці. Майданчик, куди ми простували, був у Божому затінку дерев.

      Гладкий Хіппі завжди боявся ходити містом самотою: Фєдя, скажений ротвейлер Дюк, пацанчики з киями, оббитими цвяшками вістрями назовні, етцетера. Зі мною було не так лячно.

      Зрештою, я не вірив, що хоч один гопнік висуне свою стрижену голову на сонце, доки те в зеніті. Таке вар’ятство чинять лише безнадійні безклепки, як ото ми з Хіппі.

      Парк, чого й слід було очікувати, був повністю безлюдним. Він являв собою звичайну ділянку, засаджену сосною, смерекою та ще невідомими мені листяними деревами, латинські назви яких Гладкий Хіппі використовував як лайку («Ах ти, бля, Betula Pandula засрана, ти це до мене?…»)

      У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтові хіднички, по обидва боки яких кожні десять метрів стояли лавки. Так, наче у Мідних Буках жило не дві тисячі, а скажімо, півмільйона душ, котрим ні з того ні з сього припекло посидіти на жорсткому рашпатому дереві.

      Десь там, у тінистій глибині гаю, був залитий сонцем прямокутник, усипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потім перечепилось лакованим мештиком і роздерло щоку. Я бачив, як камінці стирчали з закривавленої СКАЧАТЬ