Тарас Шевченко: сто днів кохання. Валентин Чемерис
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Тарас Шевченко: сто днів кохання - Валентин Чемерис страница 11

СКАЧАТЬ вигукнув, забувши в ту мить, що нині твориться у Варшаві, і що сам він з паном та його обозом збирається втікати в Московщину.

      – Тарасику, вітаю! Польща піднялася з колін! Польща йде за волю на битву святу і праведну! Геть руських окупантів з Польщі!

      І тут вона, збуджена не в міру, придивившись до нього, нарешті все збагнула і наче аж згасла.

      – Вибач, я забула, що ти руський і зібрався тікати зі своїми з Варшави.

      – Я не руський, – буркнув він. – Я з України.

      – Що її теж руські поневолили. Кидай своїх панів і йди до нас. Будемо разом за волю боротися – я для Польщі, ти для України…

      – Твої ляхи, – сердито кидав їй у лице, ще мить тому таке йому любе і рідне, – ще раніше руських нас поневолювали. Не згірш руського царя.

      – Але нам все одно треба бути разом.

      Через роки, вже на засланні в Орській фортеці, він, згадавши останню свою зустріч у Варшаві з Дунею, напише вірша «Полякам»:

      Ще як були ми козаками,

      А унії не чуть було,

      Отам-то весело жилось!

      Братались з вольними ляхами,

      Пишались вольними степами,

      В садах кохалися, цвіли,

      Неначе лілії, дівчата.

      Пишалася синами мати,

      Синами вольними… Росли,

      Росли сини і веселили

      Старії скорбнії літа…

      Аж поки іменем Христа

      Прийшли ксьондзи і запалили

      Наш тихий рай. І розлили

      Широке море сльоз і крові,

      А сирот іменем Христовим

      Замордували, розп’яли…

      Поникли голови козачі,

      Неначе стоптана трава,

      Украйна плаче, стогне-плаче!

      За головою голова

      Додолу пада. Кат лютує,

      А ксьондз скаженим язиком

      Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

      Отак-то, ляше, друже, брате!

      Неситії ксьондзи, магнати

      Нас порізнили, розвели,

      А ми б і досі так жили.

      Подай же руку козакові

      І серце чистеє подай!

      І знову іменем Христовим

      Ми оновим наш тихий рай.

      …На прощання вона припала до нього, зазирнула йому в очі, рвучко, зітхнувши, відірвалась од нього і миттєво зникла у сніговій завії…

      Назавжди. Через роки до нього якось дійдуть чутки, що буцімто Дуня пристала до повстанців, які виганяли з Варшави, а потім і з усієї Польщі руських окупантів; у своєму загоні була світлою зіронькою, співала повстанцям веселі пісеньки, а здебільшого готувала їжу, прала їм, латала одяг і казали, надихала їх на подвиги.

      Буцімто вона й наклала головою в одному з походів, але Тарас тому не повірив. Такого – щоб Дуня пішла з цього світу передчасно – бути не могло. Такі, як Дуня, невмирущі. Це ж любов його, а любов – завжди вічна.

      І скільки він тоді, спотикаючись і падаючи, брів у панському обозі, стільки й бачив попереду Дуню, яка зіронькою ясною йому світила і манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вірив, що вона з ним. Завжди з ним.

      І в сніговій завії він питав її:

      Дівчинонько СКАЧАТЬ