Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2 - Мигель де Сервантес Сааведра страница 50

СКАЧАТЬ зауважив Дон Кіхот, – казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «скажу» тощо, ані субстантивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо.

      – Признаюсь вам по щирості, пане Дон Кіхоте, – сказав пан Лоренсо, – я весь час чигаю, чи не дасть ваша милость десь фука, та шкода мого чигання, ви мені з-поміж пальців в’юном вислизаєте.

      – Не розумію, – відповів Дон Кіхот, – що ваша милость має на увазі, говорячи про те моє ніби вислизання.

      – Згодом я все з’ясую, – сказав дон Лоренсо, – а тим часом прошу пана вислухати з увагою і тему для глоси, і саму глосу. Звучать же вони ось як.

      О, якби я міг вернуть

      Неповторну щастя мить

      Чи узнать заздалегідь

      Те, що завтра мусить буть!

Глоса

      Все минає в цьому світі,

      Все до часу, до пори;

      Розгубились в лихолітті

      Долі щедрої дари,

      Незабуті, неспожиті.

      Доле, доле! Добра будь,

      Укажи до щастя путь

      І справди мої надії!

      Дні минулі, золотії,

      О, якби я міг вернуть!

      Не прошу я в неба влади,

      Перемог і нагород,

      Я одному був би радий —

      Жити знову без турбот,

      Як колись, у дні відради

      Хай утіха прилетить

      Спраглу душу оживить,

      Жаль згасить у серці чулім,

      Хай зазнаю, як в минулім,

      Неповторну щастя мить!

      Та судьба не так судила,

      І вернути до життя

      Те, що вічність схоронила

      У безодні небуття,

      Нічия не може сила.

      Рік за роком прудко мчить,

      Їх нікому не спинить,

      І не вдасться нам ніколи

      Відвернуть веління долі

      Чи узнать заздалегідь.

      Мучить душу біль жорстокий,

      Пал тривог і шал надій;

      Ні, вже краще вічний спокій,

      Вічний сон в землі сирій,

      У могилі у глибокій.

      Щоб страждання всі забуть,

      Я б хотів навік заснуть,

      І давно я став би прахом,

      Та стискає серце жахом

      Те, що завтра мусить буть.

      Як дон Лоренсо дочитав свою глосу, Дон Кіхот схопився на ноги, стиснув йому правицю і промовив гучним голосом, мало не криком:

      – Вишніми небесами клянуся, шляхетний юначе, ви – найкращий піїта на крузі земному і заслужили єсте лаврів не з Кіпру й не з Гаети, як казав один віршописець[72] (прости його, Боже!), а від самої афінської академії, якби вона й досі існувала, та віднині існуючих паризької, болонської і саламанчанської! Як же судді не присудять вам СКАЧАТЬ

<p>72</p>

Хуан Баутіста де Вівар, один з найвідоміших іспанських письменників «золотого віку», сучасник Сервантеса, згодом призабутий. Гаєта – місто в Італії.