Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2. Мигель де Сервантес Сааведра

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ скажу тобі, Санчо, як далі діяти маємо. А дивись-но, Санчо, якщо мені тільки не ввижається, то он він і є, палац Дульсінеїн, бачиш, велике й темне щось бовваніє.

      – Ну, то нехай же ваша милость їде попереду, – сказав Санчо, – може, воно й справді так. Та хоч і сам увіч побачу і руками помацаю, все одно буде тому така правда, як тепер білий день.

      Дон Кіхот рушив попереду і, проїхавши двісті, може, ступнів, наткнувся на будівлю, що велику од себе одкидала тінь; побачив високу башту-дзвіницю й доміркувався, що не замок то був, а собор місцевий.

      – Бач, Санчо, – мовив, – на церкву набрели.

      – Та бачу, – одказав Санчо, – гаразд, що не на власну могилу, бо то, вважайте, недобрий знак – такої пори по цвинтарищах валасатися. Ще й до того пригадую, якщо пам’ять моя не заморилась, казав вам уже, що нашої пані будинок стоїть десь у сліпому завулку.

      – А бий тебе Божа сила, недоумку! – закляв Дон Кіхот. – Де ти бачив, щоб замок чи палаци королівські по сліпих завулках ставились?

      – Знаєте, пане, – заперечив Санчо, – воно як де: що край, то обичай. Може, тута в Тобосі так заведено, що ті палаци-озіяки по закутках будуються. Тим-то і прошу вашої милості, дайте мені по тих вулицях та завулках добре понишпорити, то, може, й знайду в якомусь закамарку той замок чи палац, собаки б його з’їли, як маємо через нього стільки їзданини та блуканини!

      – Гляди, Санчо, говори з більшою повагою про все, що стосується моєї володарки, – остеріг Дон Кіхот. – А втім, не впадаймо в пасію, долиймо до окропу холодної води.

      – Та вже впиню себе, впиню, – одмовив Санчо. – Тільки як же тут витерпиш, коли хоче ваша милость, аби я знав добре, де нашої мадами будинок, однісінький раз бачивши, аби й опівночі вам зразу одшукав, коли ви самі, пане, не годні його знайти, хоч певне тисячу разів уже бачили.

      – Ох, Санчо, ти таки доведеш мене до розпачу! – сказав Дон Кіхот. – Чи не говорив же я тобі, єретичний сину, сто сот разів, що сам я зроду не бачив незрівнянної Дульсінеї і ніколи в житті не переступав порогу її палацу, а закохався в неї з чутки, з людської слави про красу її та розум?

      – Уперше чую, – одвітував Санчо, – і кажу, що як ваша милость її не бачили, то я й поготів.

      – Бути не може! – не повірив Дон Кіхот. – Адже ти сам казав, що бачив, як вона пшеницю точила, коли приніс відповідь на листа, що я їй через тебе посилав.

      – Ви, пане, не дуже на теє впевняйтеся, – сказав Санчо, – бо, щоб ви знали, бачив я її і відповідь узяв так само з чутки, а яка вона є, сеньйора Дульсінея, того не втну, як рукою до неба не сягну.

      – Санчо, Санчо, – мовив Дон Кіхот, – є час на жарти, і є час, що не випадає й не годиться жартувати! Коли я кажу, що зроду не бачив володарки душі моєї і ніколи з нею не говорив, то се не значить, що ти мусиш твердити, ніби й ти не бачився й не розмовляв, бо сам добре знаєш, що тому неправда.

      Їдуть вони отак, розмовляють, аж напроти жене щось двох мулів і плуг, по землі тягнучись, брязкає; не інакше, подумали, як устав оратай удосвіта СКАЧАТЬ