Біле Ікло (з ілюстраціями). Джек Лондон

Чтение книги онлайн.

      – Ти просто не в формі, ось і непокоїшся, – категорично заявив Генрі. – Тобі потрібен хінін, і я збираюся нашпигувати тебе ним під зав’язку, коли ми доберемося до Мак Геррі.

      Білл зітхнув, виказуючи тим самим незгоду з поставленим йому діагнозом і притих. Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. О дев’ятій годині розвиднілося. О дванадцятій горизонт на півдні оживився промінням прихованого від очей сонця, а по полудню все навкруги огорнув сірий морок, котрий через три години змінився у ніч.

      Щойно перші сонячні промені з’явилися на горизонті, Білл вийняв із саней рушницю і сказав:

      – Йди далі, Генрі, а я погляну, що мені вдасться розвідати.

      – Не відходь від саней, – заперечив його товариш. – У тебе всього три набої і невідомо, що на тебе там чекає.

      – І хто тепер бурчить? – з тріумфом заявив Білл.

      Генрі нічого не відказав, і важко ступаючи, побрів далі на самоті, хоча продовжував озиратися та кидати тривожні погляди на сіру пустелю, в якій зник його товариш. Минула година, перш ніж Білл повернувся, зрізавши шлях.

      – Вони розосередилися, – сказав він, – від нас не відстають, і водночас шукають чим би поживитися. Вони впевнені в тому, що доберуться до нас, от тільки знають, що треба вичекати, а до тих пір розшукують по дорозі будь-яку їстівну живність.

      – Тобто ти вважаєш, вони впевнені в тому, що доберуться до нас, – несхвально підкреслив Генрі.

      Але Білл його проігнорував.

      – Я бачив декількох – шкіра та кістки. Мені здається, вони кілька тижнів вже нічого не їли, не рахуючи Фетті, Фрога та Спенкера, а багатьом певне і того не дісталося. Вони страшенно худі. Їхні ребра схожі на пральні дошки, а черева наче поприлипали їм до хребтів. Повір мені, вони у відчаї. Рано чи пізно вони оскаженіють і тоді бережись.

      Декілька хвилин потому Генрі, який тепер йшов позаду, тихо та застережливо просвистів. Білл повернувся подивитися у чому справа, а потім повільно зупинив собак. Позаду, там, де вони щойно проходили, прямо по їхніх слідах скрадаючись біг худий, вкритий хутром звір. Він принюхувався до сліду і біг легкою риссю. Коли вони зупинилися – зупинився і він. Піднявши голову, він пильно на них поглянув, при цьому різко смикаючи ніздрями та вивчаючи їхній запах.

      – Це вовчиця, – вирішив Білл.

      Собаки лягли на сніг, і він пішов повз них до свого товариша, котрий стояв біля саней. Разом вони спостерігали за дивним звіром, який переслідував їх багато днів і вже розправився з половиною їхніх собак.

      Уважно вивчивши їх, звір підбіг риссю на декілька кроків. Так він зробив декілька разів, доки між ними не лишилось якихось сто ярдів. Він зупинився біля купки ялинок, що росли поряд, підняв голову і почав принюхуватися та розглядати спорядження людей, які за ним спостерігали. В його погляді читався незбагненний смуток з яким дивиться собака, але смуток цей не нагадував собачої прив’язаності. Цей смуток породжував голод, такий же жорстокий, як і його власні ікла, такий же безжалісний, як студінь.

      Тварина СКАЧАТЬ