Ти знаєш, що ти – людина? (збірник). Василь Симоненко

Чтение книги онлайн.

      Вельможі пихаті і горді

      Плетуть родоводів в’язь[5]:

      В одного – прапрадід став лордом[6],

      В іншого – прадід князь.

      Баньки уп’явши в минуле[7],

      Гордо ця знать рече:

      – Про нас хрестоносці чули…

      – В нас Рюрика кров тече[8]…

      – Мій предок вогнем і залізом

      Титул собі добув…

      – А мій тисяч сорок зарізав,

      За це і в пошані був…

      Нічого собі родоводи!

      Та киньте свій ґвалт і крик:

      Я із древнішого роду,

      Бо я – полтавський мужик.

      Ви скорчите кисло пику,

      Коли повідомлю вас,

      Що предок мій споконвіку

      Хліб сіяв і свині пас.

      Щоб жерли ви булки й сало,

      Віками пер соху-плуг.

      Хіба ж для історії мало

      Оцих видатних заслуг?!

      Я вами гордую, панове,

      Бо я – знатніший од вас.

      Звиняйте за грубе слово —

      Я з вами свиней не пас!

      Першим був не Господь

      і не геній,

      першим був —

      простий чоловік.

      Він ходив

      по землі зеленій

      і, між іншим, хлібину спік.

      І не зміг

      заробить монумента

      цей наївний франк

      чи дуліб[9],

      бо не зміг він

      знайти момента,

      щоб узяти патент на хліб[10].

      Постаріла вже мудрість Божа,

      розтрощив її

      грізний час.

      Хлібом

      геній живився кожен,

      щоби розум його не погас.

      Та нехай над землею година

      чи негода лютує і рве, —

      вічна мудрість простої людини

      в паляниці звичайній живе.

      Слів на описи не трачу, словом не передаси

      Їх земної, безсловесної, дивовижної краси.

      Люди дивляться, п’яніють, в них кохаються віки,

      Нареченим їх дарують, заплітають у вінки.

      Ними кожен свою радість,

      власне щастя назива,

      Квіти часто нам говорять

      втричі більше, ніж слова.

      Скільки ми їм довіряли мрій, недоспаних ночей!

      Але є ще кращі квіти, невидимі для очей.

      Не цвітуть вони на клумбах і на тихих озерцях,

      А цвітуть вони у грудях,

      у людських цвітуть серцях.

      В щирім серці, в чесних грудях —

      вірю, знаю! – квіти є!

      Щастя їх коріння поїть, радість барв їм додає.

      В них красується, ясніє мрій дитинна чистота,

      Золотими пелюстками в них кохання розцвіта.

      Щоб вони не помарніли в душах чистих і ясних,

      Завжди ніжністю й любов’ю поливайте, СКАЧАТЬ