Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава

Чтение книги онлайн.

      – Він і мене лаяв.

      – За спізнення?

      – Ні, книгу забув.

      – Ох і зануда ж цей Дзінтан!

      Дзінтан – Червонопикий – було прізвисько, яким Носе нагородив учителя Умабу. Так, перемовляючись, ми доїхали до вокзалу Уено. Ми ледве вибралися з вагона, такого ж переповненого, як і спочатку, коли ми в нього сідали, і ввійшли до вокзалу – було ще дуже рано, й наших однокласників зібралося лише декілька. «Привіт», – поздоровкалися ми. Потім, штовхаючись, сіли на лаву в залі очікування. І, як зазвичай, почали без угаву базікати. Ми були ще в тому віці, коли замість «хлопці» кажуть «хло». І ось із уст тих, кого називали «хло», полилися жваві міркування та суперечки про майбутню екскурсію, ми глузували з товаришів, лихословили на адресу вчителів.

      – Спритник цей Ідзумі. Дістав десь «Чойс»[28] для вчителів і тепер удома ніколи не готує читання.

      – Хірано спритник іще ліпший. Перед іспитами виписує на нігті історичні дати, всі до однієї.

      – А все тому, що і вчителі добрячі спритники.

      – Авжеж, спритники. Та той же Хомма. Він і сам як слід не знає, що раніше йде у слові «receive» – «e» чи «і», а бере свій підручник для вчителів і навчає нас, буцім сам усе знає.

      Єдиною нашою темою були спритники – ні про що путяще ми не говорили. Тут Носе, кинувши погляд на черевики чоловіка, що сидів на сусідній лаві з газетою в руках, на вигляд майстрового, раптом заявив:

      – «Кашкінлі».

      У ті роки ввійшли в моду черевики нового фасону, які називалися «Маккінлі», а черевики цього чоловіка, що втратили блиск, просили каші – підошва відстала від носка.

      – «Кашкінлі» – це здорово. – Ми всі мимоволі розсміялися.

      Розвеселившись, ми розбирали по кісточках усіх, хто входив до зали очікування. І на кожного виплескували потік лихослів’я, який і не снився тому, хто не навчався в токійській школі. Серед нас не було жодного добре вихованого учня, який відставав би в цьому від своїх товаришів. Але характеристики, якими нагороджував Носе тих, що заходили, були найзлішими і в той же час найдотепнішими та смішними.

      – Носе, Носе, подивись он на того здоровила.

      – Ну і фізіономія, буцім у череві в нього жива риба.

      – А цей носій у червоному кашкеті також на нього схожий. Правда, Носе?

      – Ні, він викапаний Карл П’ятий[29] – у того також червоний капелюх.

      Врешті-решт у ролі насмішника лишився тільки Носе.

      Раптом хтось із нас запримітив дивного чоловіка, що стояв біля розкладу поїздів та уважно його вивчав. На ньому був поруділий піджак, ноги, тонкі, як палиці для спортивних вправ, обтягнуті сірими смугастими брюками. Судячи з добряче посивілого волосся, що стирчало з-під старомодного крислатого капелюха, він був не першої молодості. На зморшкуватій шиї – франтівська хустка в чорну та білу клітинку, під пахвою – тонка бамбукова палиця.

      І СКАЧАТЬ