Брама Расьомон (збірник). Рюноске Акутаґава

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ можна поділити на три кола: далеке пекло, близьке пекло й пекло самоти. Пам’ятаєте слова: «Під тим світом, де мешкає все живе, на п’ятсот рі простягається пекло»?[26] Значить, іще з давніх-давен люди вірили, що пекло – підземне царство. Й тільки одне з кіл цього пекла – пекло самоти – несподівано виникає в повітряних сферах над горами, полями та лісами. Іншими словами, те, що оточує людину, може вмить перетворитися для неї на пекло мук і страждань. Декілька років тому я потрапив до такого пекла. Ніщо не приваблює мене надовго. Ось чому я постійно прагну перемін. Та однаково від пекла мені не врятуватися. Якщо ж не міняти того, що мене оточує, буде ще гірше. Так я й живу, намагаючись у безкінечних перемінах забути гіркоту днів, які надходять своїм звичаєм. Якщо ж і це виявиться мені не до снаги, залишиться одне – померти. Раніше, хоч я й жив цим жалюгідним життям, смерть мені була ненависна. Тепер же…

      Останніх слів Цуто не розібрав. Дзентьо вимовив їх тихим голосом, настроюючи сямісен… Відтоді Дзентьо більше не бував у цьому закладі. Й ніхто не знав, що сталося з цим дзенським монахом, який погрузнув у розпусті. Того дня Дзентьо, виходячи, забув коментоване видання сутри «Коґо». Й коли Цуто на старості розорився й поїхав до провінційного містечка Самукави, серед книг, які лежали на столі в його кабінеті, була й сутра. На зворотному боці обкладинки Цуто написав тривірш власного творення: «Сорок літ вже дивлюсь на росу на фіалках, що поле встеляють». Книга не збереглась. І тепер не лишилося нікого, хто пам’ятав би тривірш прадіда матері.

      Розказана історія належить до четвертого року Ансей.[27] Мати запам’ятала її, очевидно, привернена словом «пекло».

      Просиджуючи цілісінькі дні у своєму кабінеті, я живу в світі зовсім іншому, не в тому, в якому жили прадід матері та дзенський монах. Що ж до моїх інтересів, то мене анітрохи не приваблюють книги та гравюри епохи Токуґави. Разом з тим мій внутрішній стан є таким, що слова «пекло самоти» викликають у мене співчуття до людей тієї епохи. Я не збираюся цього заперечувати. Чому це так? Тому що в деякому розумінні я сам жертва пекла самоти.

      Квітень 1916 р.

      Батько

      Історія, що я її збираюся розповісти, належить до того часу, коли я навчався в четвертому класі середньої школи.

      Того року, восени, проводилася шкільна екскурсія – похід із Нікко до Асіо з трьома ночівлями. «Збір о шостій тридцять ранку на вокзалі Уено, відправлення о шостій п’ятдесят…» – значилось у надрукованому на мімеографі повідомленні, отриманому мною в школі.

      Уранці, похапцем поснідавши, я вискочив з дому. До вокзалу хвилин двадцять їзди трамваєм, і все-таки на серці було тривожно. Стоячи на зупинці біля червоного стовпа, я страшенно хвилювався.

      «Жаль, що небо у хмарах. Невже гудки незліченних заводів, стрясаючи сіру завісу, перетворять її на мжичку?» – думав я. Під цим похмурим небом по віадуку йде поїзд. Їде СКАЧАТЬ