Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ у дипломати, то має бути все добре з Україною. То як із тим, аби помогти мені знайти братчика?

      – Ото вже буде ваш командирський наказ генеральному консулу. Буде зроблено, друже провіднику. Але за однієї умови.

      – А то як інакше. Я відплачу. Я задурно не хочу.

      – Що то значить канадське виховання. Бізнес є бізнес. Тому є для вас робота – записати мене у почесні члени Булави УПА? Чи то неможливо?

      – Та як ні! – піднявся з крісла дідусь. – То є дуже файно. Генеральний консуль України – і вояк УПА. Як голова всеканадської Булави, оголошую вас почесним воякою Української повстанської армії!

      Присутні дідусі і бабусі, що підслуховували розмову, дружно зааплодували. Старий вояк і дипломат обнялися, як батько із сином.

      Вітаючись на ходу, консул покидав пансіонат, як завше у стані духовного піднесення. Ну як можна було не захоплюватися цими дідусями? Так склалося опріч їхньої волі, що на схилі віку замість синів та дочок, онучок і внуків у них залишилася лише рідна Україна. І таке солодке слово про рідню мало для них особливий, первинний смисл.

      Уже на виході пані Стефанія неначе потривожила роздуми високого візитера:

      – Добра була розмова. Така зворушлива. Але, напевно, не поїде він в Україну.

      – А то чому? Ще міцний доволі дідусь.

      – Міцний лише зверху. А всередині його з’їдає страшна хвороба. Люди ще безсилі проти тої пухлини. А в нього уже четверта стадія. Так що…

      Москва в пікеті

      У мегаполісі Торонто – третьому в Північній Америці після Нью-Йорка і Лос-Анджелеса – понад сотня дипустанов. Але тільки єдина із них – Генеральне консульство України – володіло ексклюзивністю – час від часу потрапляти в облогу. То уже виходила на арену хвиля четверта, як і обидві перші, – трудова.

      Напевне, не може бути емігрантів, які б не вважали причиною свого паломництва світами владу на батьківщині. Українців це стосувалося й поготів, бо у випадку з ними то була правда. Мільйони мандруючих світами посткомуністичних остарбайтерів мусили зриватися із корінням від рідних садків вишневих коло хати і подаватися світ за очі.

      Народ гнала з дому вже не окупаційна московська влада, а компрадорська влада ненаситних клептоманів. Минали літа на волі, держава святкувала щораз новий День незалежності, а кількість мігрантів з України зростала до багатомільйонних лав. Бо не все так сталося, як гадалося, бо в один момент, опинившись на роздоріжжі – куди далі йти і що будувати, можновладці обрали найзгубніший варіант клептократичного олігархату, за якого рай – для одиниць і пекло – для мільйонів. І ці мільйони, безробітні і безправні, ставали безбатченками у чужих світах, коли народні артистки київських театрів мили вікна у приміщенні ООН у Нью-Йорку чи доктори медичних наук за щастя влаштовувалися «сідєлками» у немічних чиказьких або барселонських старців. Сяк-так потрапивши у глобальні міграційні лави, знаходили кавалок хліба, але у їхньому серці жила ненависть СКАЧАТЬ