Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі. Василь Базів
Чтение книги онлайн.

Читать онлайн книгу Канадійський тестамент, або Мафія в екзилі - Василь Базів страница 12

СКАЧАТЬ рідної домівки, у селі воліли не підтримувати із ним розмов.

      Мало що той брат тут наговорить про кожного. На верховині за радянського владарювання устоялося вже інше життя. Діти сексотів, завдяки заслугам батьків, отримали від режиму зелену карту. Ті, що були більш тямущі, за спеціальними списками йшли до інститутів. А ті, що тупіші, ставали до престижних професій комбайнерів чи водіїв і замість дипломів про вищу школу отримували компенсацію у вигляді орденів і медалей для передовиків будівництва комунізму.

      Цим розмаїтим передовикам, перед тим як відчиняти привілейовані двері, у райвідділах КДБ показували заяви їхніх батьків про співпрацю із органами НКВС, а також численні доноси, у результаті яких жертвами ставали тисячі невинних людей у криваві повоєнні десятиліття. Така форма вербування нових стукачів спрацьовувала безвідмовно.

      Так із цього юдиного потомства Москва формувала у Західній Україні нову еліту, сервільно услужливу режимові й агресивно войовничу до різного роду проявів українського «буржуазного націоналізму».

      Тому звістка про вбивство Петра Сабуна змусила село здригнутися. Як це так – у незалежній Україні? Та ще й у момент не те що реабілітації, а якнайгучнішої героїзації вбили бандерівця, та ще й заокеанського?!

      Але як би там не ширилися хвилі нечуваного збурення у народній свідомості, невблаганне дійство прощання із людиною, у якої відібрали життя, мусило відбуватися у стислому скорботному часі. І то було вперше, коли на високій полонині хоронили вояка УПА. Тоді, коли вони піввіку тому гинули у боях із зайдами, з ними прощалися таємно, тому й могили їхні донині залишалися хіба що у пам’яті поодиноких очевидців, що або самі за віком пішли услід за убієнними, або уже не могли отверзнути зціплені багаторічним страхом вуста.

      А тут вперше на людях, відкрито хоронять полеглого бандерівця. Не знала ця предвічна полонина такого велелюддя, яке зібрав на свою прощальну із цим світом ходу Петро Сабун. Не йшли за його домовиною діти та внуки, бо заборгував він перед Всевишнім у цьому первородному обов’язку людини не зупиняти на собі рід людський, але за ним йшла уся Україна – його дітище, якому він офірував життя, обірване так несподівано.

      Якби він, вічно допитливий і одухотворений горець, йшов сам за своєю труною, він би терзав себе отою вічною своєю безмірністю справедливості – хіба ж заслуговував на таку смерть у тебе, Спасителю небесний? Чим я завинив, що вмився кров’ю на улюбленій моїй Україні, з якою розлучила мене безжальна рука невидимого ката?

      У полоні державних і бандерівських прапорів виколисувалася на осонні жалобна процесія, згущуючись, як передгрозове хмаровиння, довкруж виритої у земній кулі ями.

      Траурний мітинг, як і належиться, відкрив губернатор Микола Гарматій:

      – Від рук московського вбивці загинув безстрашний воїн Української повстанської армії, наш старший побратим, пан Петро Сабун. Доля розлучила його із рідною землею, СКАЧАТЬ