Історія русів. Український переклад. Неизвестный автор

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про самозастережні заходи – надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо) – отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити – суперечить цій думці хіба те, що назагал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історія русів» певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини XIX століття як «коварного злодея». Отже, образ великого гетьмана, як бачимо, таки літературний і тільки подекуди правдивий.

      Разюча сцена – здобуття росіянами Батурина і різня, яку учинив тут Меншиков; зрештою, нещадна російська рука знищувала всю Україну: «Така сама доля спіткала більшу частину Малоросії. Загони війська царського, роз’їжджаючи по ній, палили й грабували геть усі оселі без винятку і правом війни, майже нечуваним. Малоросія довго ще куріла після полум’я, що її пожирало». Проте і в цьому гірка іронія та страшна правда: «Народ, зазнавши лиха безодню незглибну, на щастя (дивний цей вислів: яке тут щастя? – В. Ш.), приписував гіршу недолю самим шведам, ненависним йому за тії середи та п’ятниці, коли вони їли куплені в сього ж народу молоко і м’ясо». І коли б не було отого «на щастя», можна було б подумати, що автор «Історії русів» розуміє й боліє політичною сліпотою свого народу, але, на нещастя, і він, певною мірою, на ту хворобу слабував, бо зовсім не осуджує полковника Носа за дику зраду в Батурині, та й інших відступників у інших місцях. І це незважаючи на свою вільнолюбність та опозиційну настроєність й, безсумнівно, любов до Вітчизни, отже, не забуває вклонитися російському царю, отому найстрашнішому деспоту, який залив кров’ю його рідну землю. У цьому і є немала духовна й літературна вада твору. Тут він значно поступається «Енеїді» І. Котляревського, де висота і сила героїчного духу, незважаючи на приявну гіркоту, не є ущербна. Причину оцього покірливого схиляння перед немилосердним напасником розуміє й декларує сам автор «Історії русів», оповідаючи про те, що І. Мазепа в Полтавській битві участі не брав. Знову ніби нонсенс: повстав супроти деспота й тирана, поневолювача своєї землі й народу, а не воював. Ось це пояснення:

      «Бо Мазепа, як усім відомо, бувши християнином глибоко побожним, що побудував своїм коштом багато монастирів і церков, уважав за смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців СКАЧАТЬ