Притулок для прудкого біса. В’ячеслав Васильченко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ роки») починається саме після сорока. Кодаковському сорок два. Якщо вірити книзі, полковник перебував саме на старті «кращих років». Але найправдивіше про це міг розповісти тільки він сам. Хоча чистісінькою правдою могло б виявитися й те, що цю книжку написав саме чоловік, саме за сорок, для заспокоєння душі. А також – із таємною надією, що «краще, звичайно, попереду». Бо нічого яскравого до сорока в його сірому й безперспективному житті, всупереч численним сподіванням, так і не сталося.

      Зовні полковник Кодаковський відповідав своєму паспортному віку. Нижче середнього зросту, широкоплечий і міцний. Спорт у його житті займав далеко не останнє місце. На оперативній роботі інакше не буває. Та й просто заняття «для себе» теж приносили задоволення, заради якого, на переконання пана полковника, ми й приходимо в цей світ.

      Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів. А одержав це «літературне» прізвисько нинішній полковник, будучи саме капітаном. Коли тільки-тільки додав до трьох своїх «старлеївських» зірочок четверту, капітанську. І тоді друзі вирішили розіграти. Зателефонували й запитали: «Це капітан королівських мушкетерів мсьє Де Тревіль?» Насміялися до гикавки. Але епопея з дзвінками не припинилася. Відразу подзвонив полковник Іванченко – тодішній начальник Солом’янськой міліції. «Капітан королівських мушкетерів Де Тревіль», – бадьоро відрапортував радісний «мсьє» Кодаковський. «Що це в тебе там за художня самодіяльність? – заревів, миттєво спалахнувши логічним начальницьким гнівом, розлючений полковник. – Га, Кодаковський? Театр одного актора? Божевільного…». Пережив тоді Євген Миколайович, треба сказати, не найкращі миті. Але… З часом злість у начальника пройшла, а прізвисько у Кодаковського лишилось. Хоч він і сам тепер – начальник тієї ж районної міліції. І теж полковник.

      Нічого образливого в цьому «історично сформованому» прізвиську Кодаковський не бачив. Тому проти нього сильна особистість міліцейського чина не протестувала. Навпаки: у глибині душі воно навіть подобалося. Це Богдан помітив уже давно.

      Швидко знайшовши двері з потрібним номером і непримітною, але красномовною табличкою, відтарабанив «Jingle bells» і зайшов. Трев сидів за столом, що виблискував новизною, і швидко писав. Натхнення на фізіономії полковника не побачив. Мабуть, злякав його незвичайним стукотом.

      – Вибач, брате, вибач, – встаючи й розводячи руки для обіймів, почав зраділий полковник, – зовсім забув чергового попередити. Завантаженість мене, звичайно, не виправдовує. Повністю згоден. Я, знаєш, завів з початку року найбільший з можливих щоденників. А ляпи все одно трапляються. Пробач. Errare humanum est[5].

      – Hominis est errare, insipientis in errore perseverare[6], – дипломатично відповів професор.

      – Так-так, пам’ятаю. Незабутня Римма СКАЧАТЬ